У 23 роки я привела у світ дитину без чоловіка, жила зі своєю матір’ю. Не можу описати, як же мені складно було. Мама була невдоволена всім. То дитина голосно говорить, то ми топаємо у коридорі, то спимо довго, а вже шоста ранку. Нікому не побажаю такого і ніколи.
У 29 років я все ж вийшла заміж, маю ще й сина, дочка з моїм чоловіком не знайшла спільну мову. Зізнаюся, у моєї дочки нестандартний характер. До того ж моя мати була категорично проти нашого шлюбу і всіляко намагалася нас розлучити, Тому й розповідала донці про мого чоловіка усякого. Так тривало багато років. Не знаю, як же ми витримали усе це, аж так довго. Але в результаті моєму чоловікові набридло так жити, і він пішов. Зараз дочці 16 років, чоловік просить, щоб я залишила її жити у своєї матері, адже саме туди та йшла після чергового з’ясовування стосунків. Каже, щоб я жила з ним і нашим сином, але я так не можу.
Я знімаю квартиру, більше половини зарплати віддаю за оренду. З чоловіком все одно підтримую стосунки, щовечора після роботи приходжу до нього з сином. І кожен раз він докоряє мені, що я плачу за оренду, а ці гроші можна було б витратити на нашого сина. Але моя дочка – це теж моя дитина.
Я розумію, що таке не може довго тривати, наші відносини в будь-який момент розірвуться, до того ж син хоче жити і з мамою теж. Донька усе одно не вдоволена тим, що я приділяю увагу чоловіку. Вона каже, що саме з його появою у нашій родині почались негаразди. Але ж ні! Мене його поява воскресила і сил жити дала. Чому ж дитина цього не розуміє?
Я не знаю що мені робити. Донька, на диво, з моєю мамою добре ладнає, але залишити дитину от так… Не знаю, мені душа не дає. Чоловік і син ображені, що з ними не живу, донька ображена, що з ними спілкуюсь, мама, як завжди, ображена на всіх. А мені хоч плач.
Що ж робити, люди?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
