Коли на подвір’я заїхала машина навантажена дровами, Валя остовпіла. Дрова вона замовила і таки чекала, її збентежило інше. Хай і пройшло сорок років, але водія вона б із тисячі впізнала. Шурко! Та то ж Шурко! Трохи постарів, геть сивим став, але очі ті ж – сині сині.
Вирішила зробити вигляд, що не впізнала. Ще чого доброго подумає, що сумувала за ним усі ці роки, шкодує про своє рішення. Тож пішла в хату, дістала хустинку з грішми, а перед виходом підійшла все ж до дзеркала. Навряд у цій старій він впізнає свою Валентину. Он і зморшок скільки, і волосся поріділо. Тай зігнула її сільська робота до землі.
Але Сашко одразу впізнав. Навіть обійняв і сльозу втер:
— Так от де ти всі ці роки од мене ховалась, – сказав з образою в голосі. – А я друзів і знайомих твоїх ледь не по всьому Союзу шукав, розпитував де ж ти ділась. Ніхто не знав. Пригости мене чаєм Валюшо. Дай хоч на тебе надивлюсь.
Валя була геть не в захваті від його пропозиції. От кого-кого, а Сашка чаєм поїти хотілось найменше.
— Чашечку кип’яточком обдай спершу, – мовив гість вмощуючись біля столу. І будь – ласкава, чорного, але не надто міцного, аби ложечку видно було.
Валя ледь тими чашками до землі не кинула. Господи, сорок років минуло, а він не змінився.
— Валюшко, сип у заварник чай і йди до столу, у тебе ще сім хвилин буде, аби побалакати. Бачу, – показав на портрет Валіної родини, – маєш і чоловіка і дітей, ще й онуки вже є. А я все один, все тебе шукав, кожну жінку з тобою порівнював, (ти цукор на стіл постав, я п’ю без нього, але естетично так буде краще) жодна і близько біля тебе не стояла. Чому ж ти Валю тоді втекла? Чому ж навіть не попрощалась, не пояснила?
Валю від останнього коментаря про цукор, ніби підмінили. Грюкнула чашками налила кип’ятку в заварник і не поставила – кинула керамічного гарбузика з цукром на стіл:
— Та тому я, Шуро і втекла з твого дому, що чай мусить бути янтарного, чи якогось там такого, тільки тобі відомого кольору. Що комірець і манжети сорочки мусять бути ідеально білими і накрохмаленими, хоч ти і працював трактористом. Та ти хоч пробував колись сам відбілити сорочку тракториста? А йти я повинна була з тобою лишень з правого боку, бо то так по правилах етикету правильно. Бо щодня мусила вимивати усі вікна у домі, адже тільки тоді ти відчуваєш, що дім чистий. Бо, навіть, зараз ти до того чаю і не доторкнешся, адже колір не той. Не ті тобі були мої супи і борщі. Та я навіть слово сказати в кінці вже не могла, бо ж не туди наголоси ставила і “в такому контексті вживати дане словосполучення не правильно”.
Сашко сидів ніби водою облитий. Потім поволі встав. Перерахував гроші, склав усі купюри “обличчями” догори і вийшов. Уже сідаючи в машину сказав:
— Права була моя мама, коли перед весіллям попереджала: «Ніколи ти не зробиш з цієї гарної, але геть необтесаної дівчини інтелігентної жінки. Свині корова і поле, ото її. Не зможеш перевиховати»,- грюкнув дверцятами і поїхав.
А Валя поволі зайшла в дім, вимила чашки, відрізала собі скибку домашнього, ще теплого хліба, щедро намастила його медом. Налила в улюблену чашку щойно видоїного молока і сіла до столу.
Мед стікав по руці і капав прозорими краплями на стіл. Молока залишало смішні “пінні” вуса над Валентининою губою. Вона все те відчувала, але нічого не виправляла.
— Таки дійсно, – мовила, дивлячись на фото родини, – не вийшло з мене інтелігентки. І рибу я досі їм руками, і вбиральня у мене на дворі. Але ж яке щасливе життя прожила!
Автор Анна Корольова.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
