fbpx
Дозвілля
Своє весілля планувала понад півроку. Все продумувала до дрібниць. Декорації, фотозона, кольорова гама, меню. Ми чекали півроку, щоб святкувати саме у цьому ресторані. Він найбільше мені сподобався, і був найкращим із тих, що є в нашому місті. Довелося трохи переплатити, але це дрібниці. Весілля повинно пройти ідеально, а я мала бажання насолоджуватися кожним моментом. Але того, що відбулось я й ворогу не побажаю

Своє весілля планувала понад півроку. Все продумувала до дрібниць. Декорації, фотозона, кольорова гама, меню… Ми чекали півроку, щоб святкувати саме у цьому ресторані. Він найбільше мені сподобався, і був найкращим із тих, що є в нашому місті. Довелося трохи переплатити, але це дрібниці. Весілля повинно пройти ідеально, а я мала бажання насолоджуватися кожним моментом. Але того, що відбулось я й ворогу не побажаю.

Моя сім’я досить багата. Батьки інтелігенти, а родина мого чоловіка, скажімо, простіші… Звичайні люди з периферії. Вони одразу сказали, що все надто багате, і можна було просто зробити весілля у них у селі. Склепати курінь, прикрасити його ковдрами, ялинковими гілками та кульками. Раніше так робили, і все було чудово. А ще, сусідка Валя, подруга моєї свекрухи теж так думає, і не бачить сенсу переплачувати. Як наслідок, вже на цьому етапі ми не знайшли спільної мови. Майже за все весілля заплатили мої батьки.

Коли настав день весілля, з боку мого чоловіка, приїхало вдвічі більше гостей, ніж було запрошено.

— Ну, а що тут такого? – щиро дивується свекруха, – Їжа вже готова, на всіх вистачить. Чи Марусі синочка треба було вдома лишити?

А “синочку” під сорок і він з дружиною і трьома дітьми. І так кожен родич.

— Мені дядько гроші подарував, – прошепотів чоловік, Я все оплачу, не псуймо собі настрій, більше людей, веселіше.

Місця довелося докуповувати під час свята. Але це був лиш початок, квіточки безневинні. Коли дійшло до конкурсів, мене, як наречену, забрали друзі мого чоловіка. Я думала, буде як у всіх. Заведуть в окрему кімнату, посміємось над процесом викупу і все. Але ж ні.

В результаті ми поїхали мало не за місто. Телефони у хлопців червоні були. Коли їх це дістало, просто вимкнули їх. Вони спокійно зупинилися, дістали з багажника наїдки і спокійно святкували далі.

Через дві години вони вирішили все ж повертатись. Але машина не заводилась, а коли усе ж завелась, ми потрапили до затору.

Більше того, простояли годину і ні з місця. Я вийшла і пішла пішки у бік ресторану, але линув дощ. Іду я боса і вся брудна. Каблук дорогих туфель назавжди лишився десь на узбіччі. Розмазую по щоках туш і помаду. Зачіска і макіяж не витримали зливи.

Коли підходжу до ресторану, бачу карети швидкої. Не одну а три. Виявляється без мене гості не сумували, а вирішили влаштувати конкурс який завершився бурею, що знесла столи і навіть, декорації ресторану.

Я розплакалась і попросила батьків відвезти мене додому. В результаті на своєму власному весіллі я так і не була. Наступного дня дзвонили по черзі рідні чоловіка, але не вибачатись. Кожен з них мав висловити своє невдоволення. А свекруха так узагалі святкувала все те і повторювала що цього і чекала.

Та й не прожили ми довго з чоловіком. Надто вже ми різні були. Любов любов’ю, а об’єднувати хоч щось нас повинно ж було? А його не було. Ми навіть дивану не змогли обрати. Не знайшли спільної мови у тому магазині, та так і розлучились.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.