fbpx

Сусіди застили з відкритими ротами; а Микитівна закрила вікно, поставила чайник на плиту, зайшла в кімнату, поправила Мишкові ковдрочку, вкрила Оксану покривалом і, щасливо посміхаючись, почала будувати плани на подальше життя. Адже воно у неї ще попереду! Бабуня плакала тихими, світлими сльозами. Сльозинки, плутаючись в сітці зморшок, капали в кружку з чаєм, приносячи полегшення і даруючи надію.

Ось і цієї неділі все було, як завжди. Микитівна включила радіо, відчинила вікно, взяла свою тростину і пошкандибала на лавочку під своїм вікном.

Присіла, дістала цибух і з задоволенням затягнулася. З балкона другого поверху висунулася заспана Маргарита Петрівна. Сварлива жінка 60+ років.

— Микитівно! Ну скільки можна? У неділю хоча б ми можемо поспати досхочу? — бризкаючи слиною заволала вона.

— І тобі доброго ранку! — посміхаючись відповіла Микитівна.

— Коли все це скінчиться? — пробубоніла собі під ніс Петрівна і зникла в квартирі.

— Здоровенька була, Микитівно! — це двірничка підійшла.

— Здоровіших бачили, Макарівно, — відповіла бабця. — Ти метеш? Ось і мети. Я твоєї компанії не потребую.

— Ох, і злюща ти, Микитівно! Чого ж ти отруточкою бризкаєш з самого ранку? Дивись, який ранок гарний! – беззлобно відповіла двірничка. — Ти б радіо приглушила. Вуха в’януть.

— Іди собі, працюй. Мені нормально. Погано чую я, — відмахнулася Микитівна.

З сусідського вікна виглянув Михайлович, колишній шахтар, а нині пенсіонер під шістдесят.

— Доброго ранку, Микитівно! Уже воюєш? — запитав він, стримуючи позіхання.

— А вам би лиш спати, — буркнула у відповідь Микитівна. — Весь ранок проспите. Але ж хто рано встає, тому…

— Той до обіду вже втомився, – продовжив Михайлович. — Піду, мабуть, чайник поставлю.

Микитівна сиділа на лавочці, спостерігала за тим, як прокидається будинок і мружилась на сонці підсліпуватими очима.

— Як же добре жити! — думала вона. — І як мало цього життя залишилося. Скоро вже зустрінуся я зі своїми рідними. Побачу нарешті Петрика свого і синочка Михайлика.

Чоловіка і сина поховала Микитівна давно. Було їй уже 82 рочки. Але раділа вона кожному наступному дню, як молода дівчина. І дякувала Богові за своє таке довге життя! Самотність, звісно, давила і гнітила, але Микитівна змирилася і з ними. Що Бог дає, все на краще! Сусіди звикли до її шкідливого характеру і якщо і відсварювалися, то без злоби, а так, для годиться.

Після сніданку пішла Микитівна, як зазвичай, погуляти в парк. З кожним днем ​​прогулянки давалися все важче. Ноги відмовлялися ходити. Але вона вперто штовхала себе вперед, спираючись про тростину.

Підійшовши до лавочки, на якій вона завжди відпочивала, Микитівна побачила, що місце зайняте. Там сиділа дівчина з коляскою. На лавці лежала ще й велика сумка.

— Доброго ранку, красуне! Взагалі-то це моє місце, — пробурчала Микитівна.

— Вибачте, — мовила молодиця. — Ми зараз підемо.

— А ну, сидіти! — Микитівна одягла окуляри. Розглянула юну особу. Батечку солодкий! Так у неї не обличчя, а суцільна чорниця! – Розповідай. Що трапилося? Чоловік? Як звати тебе?

— Оксана, — схлипуючи відповіла дівчина. У колясці захнюпав малюк.

— Так. Бери сумку і пішли до мене. Чого на вулиці сидіти, — Микитівна рішуче покотила коляску вперед.

Оксана, підхопивши сумку, пішла за старенькою.

Через годину вони пили чай у Микитівни на кухні. Малюк спав на дивані. А Оксана розповідала, що втекла від чоловіка. Що втомилася. Що боїться за синочка Михайлика. Що йти їй нікуди, бо осиротіла вона п’ять років тому. Довго вони розмовляли. І Микитівна відтавала серцем і дякувала Богові за цю зустріч.

— Дякую Боже! — повторювала вона, ледь шамкаючи ротом.

У понеділок вранці Маргарита Петрівна прокинулася від будильника, який був заведений на сьому ранку. У будинку витала незвична тиша. Вийшла на балкон. Микитівни на лавочці не було. У вікні першого поверху стирчав Михайлович. Біля під’їзду човгала віником Макарівна.

— Де Микитівна? — питання прозвучало одночасно.

— Може щось трапилося? — несміливо припустила Петрівна. — Треба сходити, постукати.

Раптом вікно під балконом відчинилося, і Микитівна, висунувшись в нього, засичала грізним голосом:

— Я вам зараз постукаю! Бач що придумали! Не дочекаєтесь! І взагалі. Цитьте всі! У мене дитина спить!

Сусіди застили з відкритими ротами; а Микитівна закрила вікно, поставила чайник на плиту, зайшла в кімнату, поправила Мишкові ковдрочку, вкрила Оксану покривалом і, щасливо посміхаючись, почала будувати плани на подальше життя. Адже воно у неї ще попереду!

Бабуня плакала тихими, світлими сльозами. Сльозинки, плутаючись в сітці зморшок, капали в кружку з чаєм, приносячи полегшення і даруючи надію.

— Треба, мабуть, кинути пихтіти, —вирішила Марія Микитівна.

Автор: Фiона Kлірі.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page