Чомусь не зміг виїхати не попрощавшись. Проїжджали повз і хоч сам не розумів чому, таки звернув з траси на непримітну сільську дорогу. Скільки ж? Тридцять років тут не був, а досі кожне деревце обабіч цього шляху йому знайоме. Не раз з татом ходили пішки до сусіднього села на риболовлю. У них і місце своє було – потаємне. Чи то тато слова, які знав, а чи вдача кому з них рибальська була, а такого улову, як у них ні в кого не було.
Посміхнувся спогадам. Стало незручно, чомусь перед дружиною, що сиділа поруч. Відчинив вікно і у салон увірвався давно забутий запах рідного дому, запах дитинства. Аж дух перехопило. Мусив спинитись, бо й у голові запаморочилось. Вийшов з авто, ніби ноги розім’яти, а сам усе намагався вгамувати серце, що мало ось-ось вистрибнути від радощів. Хотілось розкинувши руки волати, як колись волав у синє небо свободи будучи з татом на косовиці. Хотілось лягти у високу і таку соковиту траву, заплющити очі і не знати, забути оті кляті вибухи, тривоги і сирени. Стерти з пам’яті блокпости і сльози, які ріками течуть довкола.
Але потрібно було їхати. Мусив їхати з дружиною і дітьми за кордон. Він батько п’яти дітей, там йому обіцяли роботу і житло. А тут? А в цьому селі, десь там на окраїні колись жив його тато. Артем не знав, чи поверне коли додому, тож вирішив попрощатись. Зрештою, хотів помиритись, пояснити, чому останні тридцять років так уперто не бажав спілкуватись з татом. Хотів розповісти, що завше читав його листи і ось зараз, везе їх з собою на чужину у потаємній кишені свого чемодану.
Колись рідна домівка зустріла пусткою, навіть пса на подвір’ї не було. Скрізь все замкнено. Артем роззирнувся ошелешено. Чомусь, ніколи й подумати не міг, що тато кудись звідси переїде. Якщо чесно, він очікував побачити ще того, молодого і сильного батька від якого у місто за своєю мрією колись подалась мама.
Як же Артем тоді злився на тата. Йому десять було, коли мама заявила, що сільський хор не місце її таланту. Сказала чоловіку, що їде підкорювати столицю і просила того поїхати з нею. Тато відмовився категорично. Безапеляційно заявив, що нічого йому робити в місті, та й дружину він нікуди відпускати не хотів. А Артем у свої десять чомусь вирішив, що татко їх не любить. Що покидає їх.
— Ти нас зрадив, – кинув ошелешеному батьку на прощання, – Якби ти хотів, ми б ніколи нікуди б не поїхали. Ти б нас не відпустив. Ніколи! Знати тебе не хочу.
∗∗∗
Стояв і дивився татові в очі. Його погляд! Прямий, спокійний і водночас пронизливий, дивився в саму душу вивертаючи усе найпотаємніше назовні. Хотілось кудись сховатись від тих очей, а не міг – ноги вросли у землю не даючи і кроку рушити. Якесь невідане досі почуття скувало тіло, кожну клітиночку. Все що міг повторювати, волати до небес пошепки слова-молитву: “таточку, проти. Прости мене, таточку”.
Над головою тривожно закричав крук. Чи чув хто, щоб у таких місцях птахи співали? Соловей? Ні! Тут тільки крук кричить сповіщаючи, що нічого уже не зміниш. Ось вона – крайня точка життя кожного. Ось вона – межа, перетнувши яку вороття немає. Нічого не виправити, нічим не зарадити. Можна лише стояти і повторювати до безкінечності: “Прости, таточку. Прости”. Та хіба допоможе, хіба виправить тридцять років минулого життя?
Артем, сам того не відчуваючи, плакав вдивляючись у татове фото, що чиїсь чужі, дбайливі руки приладнали у підніжжя дерев’яного хреста. Знайомі з дитинства риси обличчя, але якісь інші. Здається, разом із сріблом у скронях життя наклало на його образ якийсь печаль, тугу. Артем знав, не міг не знати, звідки це. Він. Він і лише він винен у тому. От і шепотів чи то молитву, чи то прохання: “Прости, тату. Прости”.
— Він був Героєм і зараз на небесах, – мовила незнайомка кладучи квіти на свіжий горбок, – Служив з моїм сином… Прикривав їхній відступ. Сказав, що вони його діти і він зробить усе, аби вони вижили. Вони живі, завдяки йому. – втерла сльозу перехрестилась і низько вклонилась.
Артем не знав. Не хотів знати засліплений дитячими образами, а потім і соромом за таку свою поведінку. Спізнився. Думав, що все життя попереду, що там, колись попросить вибачення у татка, познайомить з онуками, які так схожі на свого діда.
І все, що може син сказати батьку: “Прости, таточку. Прости”.
Автор Анна К.
Головне фото ілюстративне – pexels.
