Уже понад два роки моє повсякденне життя підпорядковане особливому, спокійному й дуже розміреному ритму самостійного материнства. Минуло достатньо часу відтоді, як ми з моїм колишнім чоловіком, Максимом, ухвалили зріле, виважене й цілком усвідомлене рішення розійтися і піти кожний своєю дорогою.
У нашому розриві, на щастя, не було гучних італійських скандалів, розбитих тарілок, нічних звинувачень чи взаємних прокльонів, які так часто руйнують усе людське між людьми під час розлучення. Просто в якийсь момент ми обоє чітко усвідомили, що той колишній яскравий вогник, який колись змушував нас затамовувати подих від щастя, тихо й безповоротно перегорів, залишивши після себе лише глибоку повагу, спокійні спогади та вдячність за прожиті разом роки.
Максим згодом переїхав за кордон, будує там свою нову кар’єру та особисте життя, але про наші спільні зобов’язання перед дитиною не забуває ні на мить, за що я йому щиро вдячна.
Він забезпечує чудову, фінансово стабільну й регулярну підтримку для нашої семирічної донечки Злати. Максим щотижня телефонує їй по відеозв’язку, влаштовує для неї довгі віртуальні екскурсії новими містами, надсилає купу подарунків і щиро цікавиться кожним її маленьким успіхом у школі. Між нами як між батьками збереглися абсолютно теплі, цивілізовані й рівні стосунки, в яких немає місця для минулих образ.
Златка – моя найбільша гордість, моє сонце і головна радість у житті. Попри свій зовсім юний вік, вона росте неймовірно розважливою, самостійною, кмітливою та спокійною дівчинкою. Вона з тих маленьких розумниць, з якими завжди можна дорослому домовитися без сліз чи капризів. Злата спокійно пограється в кімнаті, може годинами захоплено малювати фарбами, читати дитячі книжки чи складати складні конструктори, даючи мені такий необхідний час на особисті справи або роботу. Вона справжня помічниця, яка сама збирає свій шкільний рюкзак і ніколи не влаштовує проблем на рівному місці.
Мабуть, саме тому останнім часом, коли перший складний етап після розлучення остаточно залишився позаду, я все частіше почала ловити себе на одній думці. Життя не повинно обмежуватися виключно маршрутом «робота – дім – дитячий майданчик – супермаркет». Мені всього тридцять два роки, я добре виглядаю, стежу за собою, і десь глибоко всередині в мені знову прокинулося цілком природне бажання відчути себе просто жінкою. Не мамою, не відповідальною співробітницею компанії, не домогосподаркою, а тою легкою, безтурботною дівчиною, яку чоловіки запрошують на каву, з якою тримаються за руки на вечірніх сеансах у кінотеатрі, з якою разом зустрічають затишні вихідні й говорять про дрібниці.
Я не будувала у своїй голові якихось грандіозних планів про негайний новий шлюб, білу сукню чи спільне ведення великого господарства. Більше того, я й сама внутрішньо абсолютно не готова знову зв’язувати себе якимись серйозними обітницями так швидко. Мені хотілося простого, красивого, легкого й ненав’язливого роману. Хотілося просто зустрічатися, відкривати разом нові затишні ресторанчики чи виставки, багато сміятися, відчувати приємну жіночу легкість, їздити разом на вихідні за місто чи подорожувати на уїк-енд, залишаючи всі щоденні турботи за дверима. А там – як Бог дасть, життя саме з часом розставило б усе на свої місця. Якщо з цього виросло б щось більше – чудово, якщо ні – ми подарували б одне одному прекрасні миті.
Проте, коли я зробила перший реальний крок назустріч цим внутрішнім змінам, реальність виявилася набагато суворішою та прагматичнішою, ніж мої наївні дівочі уявлення про сучасних чоловіків. Головним, і як з’ясувалося згодом, майже непереборним бар’єром для переважної більшості потенційних залицяльників став простий факт наявності у моєму житті семирічної дитини.
У своєму анкетному профілі я вирішила бути абсолютно чесною та відкритою з найпершої секунди. Навіщо витрачати чужий дорогоцінний час і свої власні нерви на якісь безглузді хованки, недомовки чи таємниці, які все одно спливуть на першому ж побаченні? Я прямо й чітко написала, що виховую чудову донечку. Але водночас окремим рядком зазначила: це жодним чином не обмежує мою особисту свободу і не робить мене зв’язаною по руках і ногах.
Мені справді неймовірно пощастило з моїм найближчим оточенням. Моя мама на пенсії, живе неподалік і завжди щиро рада підстрахувати мене, забравши малу до себе на вихідні чи на вечір. Колишня свекруха, пані Олена, попри наше розлучення з її сином, душі не чує в онуці й часто сама наполегливо просить привезти Златку до неї в гості з ночівлею на дачу.
До того ж, у будинку прямо навпроти живе моє рідне серце – сестра Наталя. Вона виховує двох своїх веселих бешкетників, є хрещеною мамою моєї доньки й просто обожнює племінницю. Забрати Злату до свого веселого дитячого сімейства на вечір чи навіть на цілі вихідні для неї ніколи не було проблемою, скоріше навпаки – дітям разом завжди веселіше.
Я нікому, ніколи й за жодних обставин не збиралася і не збираюся нав’язувати свою дитину. Златі абсолютно не потрібен новий тато, у неї є чудовий, люблячий, рідний батько, який присутній у її житті на всі сто відсотків, нехай і через екран монітора. Її не потрібно виховувати сторонній людині, повчати, бавити, вигулювати чи утримувати. В матеріальному плані я міцно й упевнено стою на ногах, маю хороший стабільний дохід і повністю забезпечую абсолютно всі наші потреби самостійно, без жодної сторонньої допомоги чи копійки від чужих людей.
Чоловік потрібен був саме мені – як жінці, для моєї душі, для мого серця, для красивих вечорів, а не як безкоштовний робочий додаток, спонсор чи вирішувач побутових проблем для моєї маленької родини.
Проте кількість безглуздих, холодних, шаблонних і часом дивних відмов, які я почала регулярно отримувати від чоловіків після кількох перших зустрічей чи навіть на етапі листування, просто переповнила будь-яку чашу мого терпіння.
Кожного разу сценарій нашого спілкування повторювався з майже математичною точністю. Ми знайомилися в мережі, хлопець щиро захоплювався моїми фотографіями, ми активно листувалися, знаходили спільні інтереси, потім ішли на першу каву. Все минало на найвищому рівні – легка розмова, компліменти, іскри в очах. Але як тільки розмова бодай мимохідь торкалася мого реального повсякденного життя й того, як я проводжу будні з донькою, в очах чоловіка миттєво з’являвся отой специфічний, насторожений, холодний і дуже неприємний блиск, після якого можна було ставити крапку.
Один із моїх нових залицяльників, тридцятирічний Андрій, який на побаченнях здавався втіленням галантності, після другої доволі класної вечері при свічках у ресторані, прямо в очі спокійно заявив мені: «Слухай, Катю, ти неймовірно красива, розумна, стильна, з тобою дійсно дуже цікаво розмовляти й проводити час. Але мені чужі діти в моєму особистому просторі абсолютно не потрібні. Я звик жити виключно для себе, для свого задоволення, без зайвого побутового чи морального клопоту. Пробач, але я не хочу в це втягуватися».
Інший чоловік, на ім’я Сергій, з яким ми, здавалося, були на одній хвилі й годинами обговорювали улюблену музику та книги, довго розпитував про моє минуле, а потім увечері сумно зітхнув у слухавку під час телефонної розмови: «Катю, я розумію, що зараз ми можемо просто гуляти, ходити в кіно й класно проводити час без зобов’язань. Але що, якщо між нами спалахне щось серйозне? Якщо ми закохаємося одне в одного? Я просто намагаюся тверезо й по-дорослому оцінювати свої сили вже зараз і розумію, що я психологічно не готовий ділити побут і жити під одним дахом із чужою дитиною від іншого чоловіка. Для мене це табу. Вибач, краще зупинитися зараз».
Найбільше мене вражали й обурювали ті чоловіки, які намагалися виправдати своє небажання виходити з зони комфорту якимись дивними соціальними стереотипами, образливими ярликами чи нібито своїм «колишнім невдалим досвідом».
Пам’ятаю, як один комп’ютерний спеціаліст, Ігор, самовпевнено розсміявся прямо мені в обличчя, коли під час першого побачення в парку я запевнила його, що дитина жодним чином не заважатиме нашим зустрічам: «Ой, ні, Катю, знаємо ми всі ці красиві казочки на перших побаченнях! Зараз ти мені обіцяєш вільні вихідні й повну свободу, ми плануємо з тобою класну поїздку на вікенд у гори, бронюємо готель, а за годину до виїзду ти зателефонуєш мені в сльозах і почнеш: ой, пробач, у моєї донечки несподівано вушко застудилося, зубчик болить, температура тридцять вісім піднялася, я нікуди не їду, рятуй! Проходили ми вже таке з моєю колишньою, дякую, більше на ці граблі я наступати не маю жодного бажання».
Були серед моїх кавалерів і такі, хто взагалі не вважав за потрібне дотримуватися бодай елементарних меж виховання та ввічливості, демонструючи повну відсутність такту й поваги до жінки. Один із кандидатів на моє серце, прочитавши мою чесну анкету, написав мені у приватному повідомленні абсолютно дивні слова: «У жінок, які самостійно виховують дітей після розлучення, зазвичай уже трохи викривлене, неадекватне сприйняття реальності. Вони стають зацикленими на своїх дітях, нікого крім них у цьому світі не бачать і не чують, а від будь-якого нового чоловіка підсвідомо чекають лише фінансової допомоги та вирішення своїх численних проблем. Мені такі проблеми не цікаві».
А інший симпатичний з виду й нібито успішний дрібний бізнесмен Віталій під час нашої першої спільної прогулянки вечірнім містом раптом видав справжній шедевр прагматизму й чоловічого егоїзму: «Це ти зараз мені так красиво й солов’єм заливаєш, що тобі абсолютно нічого від мене не треба, крім романтики. А мине буквально місяць-два наших стосунків, і обов’язково почнеться побутова рутина: ой, занеси, принеси, забери малу з групи в школі, бо я не встигаю з роботи; відвези її до бабусі на інший кінець міста, бо в мене голова болить; заїдь терміново в аптеку за дитячими ліками… Я дорослий чоловік, я заробив свій спокій і не готовий добровільно звалювати на свої плечі чужу відповідальність і вирішувати чиїсь сімейні проблеми, які я не створював».
Найпарадоксальнішим, найсмішнішим і водночас найсумнішим у цій усій ситуації було те, що чимало з цих дуже категоричних чоловіків самі вже мали за своїми плечима невдалі шлюби, складні розлучення й виховували власних дітей від перших дружин. Правда, ці діти зазвичай залишилися жити з їхніми колишніми дружинами, а татусі бачили їх раз на місяць. Мені ставало неймовірно дивно й прикро на душі від цього усвідомлення. Невже їм самим, як батькам, було б приємно, якби якась нова жінка, яка з’явилася в їхньому житті, отак само категорично відштовхнула їх лише через те, що вони мають сина чи доньку від минулого шлюбу? Чому досі так міцно й упевнено живуть ці несправедливі подвійні стандарти, де чоловікові мати дітей після розлучення – це нормально, а жінці – це вже величезний «тягар з доважком»?
Я ж не просила від них нічого надзвичайного чи надприродного. Не вимагала золотих гір, дорогих подарунків, клятв у вічному коханні, негайного знайомства з моєю родиною чи Златкою. Я пропонувала найпростіше, що може бути між двома вільними людьми – давай просто почнемо з елементарного. Давай будемо ходити на красиві побачення, пізнавати одне одного як особистості, дарувати взаємну радість і просто насолоджуватися моментом тут і зараз, без далекоглядних планів. А далі час і життя самі все покажуть.
Можливо, з часом між нами виникли б справжні, глибокі, серйозні почуття. Можливо, моя донечка, яка дійсно є золотою, вихованою й дуже спокійною дитиною, з часом щиро сподобалася б цій людині й абсолютно не завдавала жодного клопоту чи дискомфорту у побуті, якби ми вирішили жити разом.
Тим паче, що я сама внутрішньо абсолютно спокійно, щиро й з відкритим серцем прийняла б чоловіка з його дитиною від минулих стосунків, якби він мені по-справжньому припав до душі як людина. Життя – штука складна, заплутана й непередбачувана, розлучення вже давно стали абсолютною і дуже поширеною частиною нашої сучасної реальності, і робити з цього якесь тавро на особистості чи ставити на жінці хрест лише через статус мами – щонайменше нерозумно, незріло й жорстоко.
У мене є дві найближчі подруги, з якими ми разом ділимо абсолютно всі дівочі таємниці, радості й прикрощі ще зі студентських лав. У кожної з них доля свого часу теж зробила крутий і дуже непростий віраж. Світлана після важкого розриву залишилася сама з двома маленькими, дуже гамірними й непосидючими синами-близнюками, а Марина самотужки виховувала маленьку доньку з непростим характером. Проте у них обох процес повернення до особистого щастя й гармонії відбувся якось дивовижно легко, природно, майже з першої ж спроби. Вони практично одразу після того, як вирішили почати нове життя, зустріли чудових, зрілих чоловіків. Ці партнери оточили їх справжнім теплом, турботою, прийняли й щиро полюбили їхніх дітей як рідних, не висуваючи жодних умов. Зараз мої подруги живуть у прекрасних, міцних, гармонійних других шлюбах, наповнених взаємною повагою.
Дивлячись на їхнє сімейне щастя, я, звісно, щиро, від усього серця радію за них як за сестер. Але водночас, повертаючись увечері до своєї квартири, я ніяк не можу позбутися одного питання, яке буквально випалює мене зсередини: чому ж мені в цьому питанні так не щастить? Що я роблю не так? Чому моя чесність, самостійність і відкритість стають для приводом для втечі? Невже наявність чудової, спокійної дитини – це дійсно якась невидима перепона для особистого щастя?
