fbpx
Дозвілля
Старий мій, після цього зліг. Ще й року не минуло, як я його поховала. Ось з тих пір одна і живу. Як я поїду? А раптом він живий? А може його посадили. Він приїде, а мене немає. Де ж він мене шукатиме

Ми будуємо міжнародну трасу. На нашому шляху знаходилося невелике село. Воно йшло під знесення. Всіх його мешканців розселили в місті. Тільки одна старенька не покидала свій будинок. Їй пропонували хорошу квартиру і навіть доплату. Старенька від усього відмовлялася. Їй вже навіть відключили електроенергію, а найближчий магазин був за двадцять кілометрів.

Ось до неї я і прямував, щоб умовити її переїхати.

Будинок був дуже старий. Мені було незрозуміло, як він ще тримався. Здавалося, що повіє вітерець і він розвалиться. Я зайшов до кімнати. Зразу було видно, що там жила стара, самотня людина. Вицвілі фіранки, дуже стара, обшарпана, радянська вітальня. Все навколо було занедбаним, але чистим.

— Доброго дня, є хтось? — гукнув я.

— Чого кричиш, я ж не глуха. Бог милував, — відповів молодий, жіночий голос.

Вийшла до мене стара. Вона, справді, була не бабусею, а старою. Бабою-Ягою зі страшної дитячої казки. Мені стало моторошно. Я озирнувся.

— Чого прийшов? Виселяти мене?

Я здригнувся. Молодий голос. Ця невідповідність робила її ще страшнішою. Всі слова, що я заздалегідь приготував, вилетіли у мене з голови. Я думав побачити перед собою немічну бабусю, а переді мною стояла міцна, адекватна, але дуже стара жінка.

— Галино Сергіївно, мені треба з Вами дуже серйозно поговорити, — промимрив я.

— Стривай, чаю хочеш? Він у мене свій, листя смородини, малини, чебрець. Хороший чай. Ось сядемо, вип’ємо гаряченького і поговоримо.

Вона швидко накрила на стіл. Дістала печиво, розлила по чашках чай. Потім дістала з полиці альбом для фотографій. Альбом був старий, в оксамитовій палітурці.

— Ти пий чай, печиво бери, не соромся.

— Дякую, але давайте спочатку я Вам все поясню.

— Не поспішай, — перебила мене Галина Сергіївна.

Вона неквапливо розгорнула альбом, взяла фотографію. Довго її розглядала і простягнула мені. З фотографії на мене дивилися четверо хлопців. Пустотливі, усміхнені хлопчаки. Старшому, на вигляд, років вісімнадцять, молодшому близько восьми, іншому десь посередині.

— Це Кирило, старшенький мій, — промовила Галина Сергіївна і пальцем провела по його обличчю, — Бешкетником був. Школу прогулював. Лаяла я його. Навіть, одного разу, дала йому палицею, коли він лазню спалив. Спочатку злякалася, а потім зі страху, як шваркну по спині. Цокав він від мене, аж п’яти виблискували. Ти чаю собі підливай, бо той що в чашці охолов напевно.

— Дякую, а де він?

— Повернувся з армії, поїхав з друзями в місто. Там була якась колотнеча його й посадили. Так там і не стало його. Я не провела його, у мене тоді Денис занедужав, — вдихнула вона і провела пальцем по обличчю середнього хлопчика.

— Прикро, — поспівчував я.

— Денис дуже любив читати. Все з книжками сидів, на вулицю не виженеш. Він вступив до технікуму. Поїхав у місто. Добре вчився. Всі його хвалили. Та одного дня в їхньому гуртожитку сталася пожежа, з якої він намагався врятувати молоду дівчинку. Так вони разом там і залишилися.

— Співчуваю, — сумно сказав я.

— А це Миколка, вони з Денисом погодки, — вона вказала на другого середнього хлопця, — він народився кволим. У дитинстві дуже часто нездужав. То те, то се. Потім спортом захопився. Перемагав у районних змаганнях. Нагородили його.

— А він де зараз? — запитав я.

— А його потім забрали в армію. А звідти в гаряку точку відправили відправили. Через три місяці не стало його там.

Вона трохи помовчала, витираючи сухі очі.

— А це, мій наймолодшенький, Віктор. Лагідний, мов кошеня. Завжди обійме, поцілує. Шкодував мене і батька… дуже. По господарству допомагав.

— А він живий?

— Не знаю. У дев’яностих, на заробітки в Москву поїхав. У нас було повне безгрошів’я, жилося важко, а він хотів допомогти. Будинок потрібно було поправити. Поїхав, два листи надіслав і зник. Ми і писали, і шукали його, та все марно.

— Так, важкі були роки, — погодився я.

— Старий мій, після цього зліг. Ще й року не минуло, як я його поховала. Ось з тих пір одна і живу. Як я поїду? А раптом він живий? А може його посадили. Він приїде, а мене немає. Де ж він мене шукатиме.

— Тридцять років пройшло. Стільки не сидять, — зітхнув я і пошкодував про сказане.

— Нещодавно я бачила сон. Прийшли до мене сини. Красиві, статні, веселі. Всі прийшли і чоловік з ними. Стоять, посміхаються. Напевно за мною приходили.

— Та дурниці це все, ви ще довго житимете, — знітився я.

— Синку, ти мене не втішай. Я все розумію, ще з глузду не з’їхала. Не довго мені залишилося, я це відчуваю, жалісливо попросила Галина Сергіївна, — дозволь мені дожити свого віку в рідних стінах. Скоро сини прийдуть і заберуть мене.

Я вийшов з будинку. Мені було дуже шкода цю жінку. Я навіть не спробував вмовити її переїхати. Та й як я міг? Сів у машину. Поїхав, а вона залишилася одна в своєму старому будинку, переповненому тінями з минулого.

Через тиждень вирішив відвідати її ще раз, та не встиг. Бо вона пішла до своїх синів.

Фото ілюстративне.

Реклама