fbpx
Події
Старі хати умиpають повільно. Ти ще пам’ятаєш, навіть, не свої спогади, коли стіни були теплими, а в комині гудів вітер і пашіла жаром стара груба

Спочатку відходить шум. Лункі голоси, що жили в кутках і закамарках, наповнювали щілини і резонували у вікнах. Їх не стає – рвучких і різких, часом, як виляски батога, окриків і лементів. Звуків предметів і кроків. Голоси не ганяють більше пилюку і не рвуть тишу, яка павутиною снується з темних кутків і загусає в затхлому повітрі, що все відчутніше віддає цвіллю.

Тиша дусить. Десь там, за вікнами, що сліпнуть від порохів і павутини, волає світ. Він ще намагається докричатись до завмерлих портретів на вицвілому фотопапері і суворих ликів на іконах. Але тиша гусне щодня більше. І очі на іконах гаснуть, а фотопапір жовкне, блякло стираючи деталі на старих знимках, так самісінько, як робить мозок з пам’яттю, коли тиша приходить в душу…

Коли відчиняються з несамовитим скрипом старі двері, лункий гул кроків не здатний розірвати липкий серпанок затхлої, злежалої тиші, яка налипає довкола тебе, достоту, як павутиння липне до одягу, роками виснуване новими мешканцями старої глиняної хати… Ти не здатний поселити в ці стіни давні живі образи.

Вони живуть уже в тобі, кольорові, живі, шумливі зі своїми – такими знайомими і смачними! – запахами. Ти не можеш накласти ті живі образи на темні тіні по вогких кутках, які ходять за тобою не твоїми привидами і дусять, дусять, дусять липкою тишею, попри те, що двері відчинені навстіж, а на дворі весна – голосна і недоладна, як усе живе на фоні мертвого і впорядкованого.

Той внутрішній світ умерлої хати надиво впорядкований і всі речі давно знайшли своє місце. Це, мабуть, ідеальний лад, якого ніколи не могли навести мешканці, коли тут було шумно і живо. Тепер, забута на столі при вікні пляшка, має своє ідеальне місце саме тут і кудись переставити її – порушити усталену гармонію, якої ніколи б не було при живих.

Провалена стеля, комин, що впав, діри в даху до неба, які з’єднують той внутрішній світ з космосом – саме через ті діри до хати вже остаточно тече тиша. І ти, коли стоїш посеред кімнати, розумієш, що ніщо більше не здатне вселити у ці стіни життя. Воно пішло тоді, коли колодку востаннє замкнули на цих вигорілих дверях…

Пам’ять зла річ. Вона заважає тобі прийняти естетику досконалого спокою. Ти ще пам’ятаєш двір зі стежками і рівненькою травою, підстрижені кущі, мальви з причолка хати, віз і запряжені в нього сірі, в яблуках, коні, що форкають біля задротованої фіртки… Ти ще пам’ятаєш, навіть, не свої спогади, коли стіни були теплими, а в комині гудів вітер і пашіла жаром стара груба…

Серед густої тиші і м’якого пилу ти усвідомлюєш, що вічність виглядає саме так – останнім променем сонця у напівсліпе вікно. І ця вічність, чомусь, дуже коротка мить. А життя – навпаки. Тому, треба швидко вийти за двері, щоб звуки накрили тебе з головою і ти міг витерти минуле, як стару павутину, що липне до рук.

Зрештою – її потім сам здує вітер, якого давно нема серед тих стін…

Старі хати умиpають повільно – надто вже були насичені життям.

Володимир Шершень Бараняк.

ph: Peder Mork Monsted.