fbpx
Дозвілля
Сьогодні я дивлюся на нього і думаю, що однак людина любить не один раз у житті. Я дуже любила Романа, але тепер відчуваю те саме до Марка

У День святого Валентина зі мною сталася найбільша драма у моєму житті. Але потім цей день також приніс мені … щастя.

Хоча мені лише 29 років, у житті вже багато чого пережила. Іноді, коли дивлюся на свого чоловіка та для двох маленьких синочків, я думаю, мені пощастило. Але незабаром після цього повертаються сумні спогади, і я не знаю, чи була це доля, чи просто збіг…

Я почала зустрічатися з Романом ще в старших класах. Знаю, що такі відносини зазвичай не витримують випробування часом, але ми справді були як дві половинки яблука. Наші друзі сходились і розходились, сварячись і влаштовували сцени ревнощів, а ми, як ніби старе подружжя, знали, що миттєві невдачі в житті не мають значення.

Я знаю, що це звучить дивно, адже ми були зовсім юними. Але наша любов було іншою, серйозною. Це бачили навіть наші батьки. Вони ніколи не протестували, коли я мала зустрітися з Романом чи піти з ним на вечірку.

– Я знаю, що він проведе тебе додому, але не повертайтеся занадто пізно, він також повинен повернутися безпечно, – казала мама.

– Цікаво, ти його вчиш чи він тебе? – підбадьорював мене тато, коли ми сиділи з Романом на заняттях.

Ми сиділи на заняттях разом, але навчання від цього не потерпало.

Я його любила, ми збиралися одружитися, у нас було так багато планів! Наші відносини пережили труднощі і в середній школі, і в університеті. Бо Роман пішов на фізику, а я на філологію. Ми бачилися рідше, у нас були різні знайомі, але це не вплинуло на нашу любов.

Тож коли Роман почав говорити про весілля, я зрозуміла, що чекати немає сенсу. Для чого? Поки ми не закінчимо навчання? Між нами це нічого не змінить.

Ми обоє хотіли, щоб все було як має бути. Тому спочатку мають бути заручини. Роман, однак, офіційно не просив мене вийти за нього заміж, він не купував каблучку. Я почала замислюватися, чому він зволікав, поки я не зрозуміла, що він хоче зробити це в особливий день – День святого Валентина! Бо якось дивно поводився, коли я запитала, чи підемо ми в цей день в кіно чи в кафе. Він не хотів і сказав, що може б ми зустрілись у мене, щоб, може, я приготувала вечерю з батьками… Я відчувала, я знала, що це буде особливий день!

Лютий того року був не дуже приємним. По черзі падав і танув сніг, на дорогах весь час була ожеледиця. Роман щойно отримав водійські права та купив авто. Не нове, але ми все одно цьому раділи. Я також записалася на курси водіння.

На жаль, Роман не прийшов на вечерю. Він подзвонив близько восьмої, нервуючи. Сказав, що погода погана, тому він запізниться. Я трохи хвилювалася, бо все було готово і не хотіла, щоб їжа охолола.

– Ми тебе чекатимемо, — запевнила я. – Але, будь ласка, поспішай, добре?

До сьогодні я не можу собі цього пробачити. Звичайно, я знаю, що мої слова нічого не змінили б. Мабуть, Роман їхав зовсім не швидко. Може, якби він був більш досвідченим водієм, то якось впорався б… Його занесло і авто вдарилось об дерево. У відділку поліції повідомили, що він намагався уникнути зіткнення з автомобілем, який їхав у попутному напрямку. Завдяки цьому ніхто більше не зазнав ушкоджень. Але, ймовірно, це також стало причиною такого сильного заносу автомобіля. Через кілька хвилин після зіткнення його не стало… Коли приїхала карета швидкої допомоги, він був ще живий… нібито сказав моє ім’я. Однак троща була серйозною, врятувати його було неможливо. Поліцейські передали батькам Романа коробку, забруднену брудом і снігом. Всередині була каблучка. Вони мені її передали, і я бережу її донині…

Якби не рідні і не допомога психолога, не знаю, чи пережила би. Це був мій Роман! Я його любила, ми збиралися одружитися, у нас було так багато планів! Перші тижні після того дня я жила наче у темряві. Не могла жити нормальним життям, провалила рік навчання. В університеті це зрозуміли, я без проблем взяла академвідпустку. Мої батьки та друзі зробили все, щоб допомогти мені. Хотіли навіть купити поїздку за кордон, щоб я відпочила, а я нікуди не хотіла. Щодня ходила на кладовище і довго сиділа біля останнього місця спочинку Романа. Важко передати мої емоції. Часто просто сиділа як в тумані.

Відтоді День святого Валентина для мене був днем туги. Друзі ходили на вечірки, а я на “розмову” з Романом. Потім я приходила додому, замикалась у своїй кімнаті й сиділа мовчки в темряві.

Минуло три роки, і на черговий День святого Валентина, я знову пішла на кладовище. Погода була така, як тоді, йшов дощ і сніг, було холодно, і мені заледве вдалось запалити свічку. Я хотіла довше затриматися, але холод заганяв мене додому. Йшла повільно, тремтячи від холоду. Якийсь хлопець підійшов до мене.

– Вибачте, ви не знаєте, де найближча аптека? – запитав він.

– Одну зупинку звідси, біля магазину, — відповіла я.

Він був приблизно мого віку, але виглядав якось дивно, ніби нездужав. Я хотіла йти далі, але він несподівано … схопив мене за руку і впав.

Від хвилювання я відскочила убік. Але потім мені спало на думку, можливо він “перебрав”, а можливо і справді йому стало зле. Проте я не могла піти й залишити його в такому стані, ще й на холоді! Як на зло, поруч нікого не було! Я нахилилася над ним.

– Чоловіче, — я торкнулася рукою його чола.

У нього був жар. На мить я подумала, чи подзвонити татові, щоб він приїхав за нами, чи викликати швидку допомогу. Але я подумала, що швидка буде краще. Карета допомоги приїхала через 15 хвилин. Вони записали мої дані, запитали, чи це мій друг чи сім’я, чи знаю я, кого вони мають повідомити. Коли я сказала їм, що не знаю його, вони сказали, що перевірять його посвідчення особи та телефон і забрали хлопця з собою.

Я приїхала додому і вперше після того як не стало Романа, не зачинилася в своїй кімнаті. Вся ця ситуація мене засмутила, але я ніби прокинулася зі сну…

Цей день знову змінив усе моєму житті…

Через кілька днів хтось постукав у двері. Спочатку я його не впізнала.

– Це я, — сказав хлопець і посміхнувся. — Ти врятувала мене на тому тротуарі в День святого Валентина. Пам’ятаєш?

– Я просто викликала допомогу, я нічого не зробила, — інстинктивно запротестувала я.

– Ні, ти зробила, — сказав він і витягнув із-за спини квіти й коробку конфет. – Ти могла залишити мене там замерзати. У шпиталі сказали, що у мене був крайній стан, ускладнення грипу, і мене ледве врятували. Тому я прийшов, хотів подякувати… — Він знову посміхнувся.

– Як ти мене знайшов? — запитала я, приймаючи від нього квіти.

– Твої дані були в приймальній картці, — сказав він і негайно заспокоїв мене. – Мені їх не дали, я сам підгледів…

– Тоді може… Чому б тобі не зайти? — нерішуче запропонувала я.

Я трохи злякалася, все-таки він чужий, але зараз мій тато мав повернутись з роботи.

Я запропонувала йому чай з малиною та солодощами, і він розповів мені про свою недугу. Він був студентом і жив звичайним студентським життям, тобто бідно. Знімав кімнату зі своїми друзями, але вони поїхали в гори на День святого Валентина, а він залишився сам. Він нездужав кілька днів, але грошей на ліки не вистачало.

– Я думав, що зможу вилікуватися самостійно, — пояснив він. – Але я не міг лежати в ліжку, бо мав підробіток, для мене кожна копійка на рахунку. І я перестарався. Коли мене привезли до шпиталю, у мене піднялася температура понад 40 градусів і почалося ускладнення. Якби не ти…

Він дякував і дякував мені, а нарешті запропонував відплатити і запросити на обід, або в кіно чи театр. Спочатку я не була впевнена, що мені це потрібно. Вже декілька років взагалі ніде не ходжу. Але хлопець був добрим, і я думала, що відмова йому тільки зашкодить. Зрештою, я обрала похід в кіно. Після фільму ми пішли в кафе й поговорили. І домовилися про ще одну зустріч. Потім ще про одну…

Сьогодні я дивлюся на нього і думаю, що однак людина любить не один раз у житті. Я дуже любила Романа, але тепер відчуваю те саме до Марка. Ми не святкуємо День святого Валентина, а я досі в той день ставлю свічку на кладовищі. Марко, мій чоловік, ніколи на це не скаржиться, він мене розуміє.

У нас День святого Валентина наприкінці лютого – ми святкуємо день, коли він прийшов до мене вперше. Проте ми обидвоє знаємо, що День святого Валентина нас об’єднав. Для мене і для нього це не звичайний день. Але святкувати занадто важко…