Софія вже півроку жила в кімнаті, яку винаймала в тітки Галини. Насправді кімнатою це було важко назвати: голі стіни, матрац на підлозі замість ліжка, невеличкий столик, на якому вона й їла, й писала конспекти.
А збоку стояла газова плиточка, куплена з першої зарплати. Вікно тут було закладене й зафарбоване білою фарбою, тож світла майже не потрапляло.
Того вечора Софія сиділа за своїм столиком і намагалася повторити матеріал до завтрашніх пар. Проте думки про заборговану орендну плату забирали всю її увагу.
Уже кілька днів тітка Галина ходила навколо неї й бурчала, натякаючи, що якщо грошей не буде, хай іде геть. І ось нарешті влітає тітка Галина, важко грюкає дверима:
— Якщо ти не заплатиш за оренду до кінця цього тижня, можеш з’їжджати звідси! — не стримує себе жінка.
Софія мовчки проковтнула ці слова, бо знала: у кишенях у неї повний нуль. Нема грошей ані на їжу, ані на проїзд, а тим більше — на орендну плату.
— Я знайду потрібну суму, — пробує виправдатися Софія.
— Гляди ж! А ні — то речі твої полетять у вікно. А потім ходи двором, згрібай! — насмішкувато кинула тітка Галина й вийшла, грюкнувши дверима так, що штукатурка обсипалася з верхньої стіни.
Софія сіла на матрац і не стримала сліз. Їй двадцять років, вона вчиться на бюджеті в коледжі, старанно працює по вечорах у маленькій кафешці, щоб хоч якось прожити.
Але останнім часом із зарплатою затримки, та й там вона отримує якісь копійки. Попросити когось із друзів прихистити її означало б знову «висіти» на чиїхось коштах. А Софія цього не хотіла, бо з дитинства звикла, що їй дорікають грошима.
Ще два місяці тому вона познайомилася з хлопцем на ім’я Ігор. Він жив із батьками й не мав уявлення, у яких умовах перебуває Софія. Просити в нього допомоги дівчина не хотіла — соромилася й боялася, що він її не зрозуміє.
«Може, краще піти на другу роботу?» — подумала вона, але згадала, що тоді доведеться пропускати пари. А поки вона вчиться на бюджеті, мусить демонструвати хорошу успішність, інакше може втратити місце. До того ж у сім’ї фінансово допомагати їй відмовилися.
Річ у тім, що Софійчин тато, Олексій, був доволі заможним чоловіком. Але після того як не стало матері Софії він одружився вдруге — на Лілі, яка дівчину на дух не переносила.
Поступово Ліля «з’їла» весь батьківський час і любов, і це дійшло до того, що в день її повноліття Олексій просто виставив доньку за поріг. Ані грошей, ані даху над головою дівчині не лишилося.
Наступного ранку Софія зібрала всю свою мужність і вирішила йти до тата додому. Може, вдасться бодай позичити гроші, щоб розрахуватися за кімнату. У фірмі батька її й так не пустять далі охорони, а от удома вона мала маленький шанс його застати.
Після занять у коледжі й короткої зміни в кафе, Софія увечері пішла до батьківської квартири. У неї був старий ключ від під’їзду, тож вона легко зайшла всередину й піднялася на потрібний поверх.
Зупинилася біля дверей і раптом відчула, як хвиля спогадів і знову накочує:
— А якщо і цього разу мене проженуть? – Проте таки наважилася, натиснула дзвінок.
За дверима почулося човгання капців.
— Хто там? — пролунав мелодійний голос Лілі.
— Це я, Софія. Можна до тата? — тихо спитала дівчина.
— Зникни звідси! — крикнула Ліля. — Тобі тут не раді!
Софія прикусила губу й спробувала ще раз попроситися:
— Лілю, будь ласка, впусти мене! Мені треба з татом поговорити!
— Іди звідси! — двері відкрилися, і на порозі постала приваблива молода жінка, на сім років старша за Софію. — Ти нічого не зрозуміла з першого разу? Твій батько чітко дав зрозуміти: ти тут ніхто!
Софія не встигла відповісти, бо почула знайомий голос із глибини квартири:
— Лілю, з ким ти там розмовляєш? — виглянув із вітальні Олексій.
— Тату! Це я, — Софія зраділа, побачивши його, але миттю завмерла: в його погляді вона прочитала ту саму холодність.
— Що тобі треба? — гордовито спитав батько.
Дівчина ледь стримувала сльози:
— Можемо поговорити наодинці?
Ліля вже хотіла заперечити, але Олексій, зітхнувши, махнув рукою:
— Гаразд. Пішли до мого кабінету.
Там Софія глянула довкола й помітила, що фотографію, де вони були втрьох (вона з батьками), змінила світлина Лілі на фоні моря.
— Кажи швидше, — нетерпляче звернувся до неї Олексій.
— Тату, мені дуже потрібні гроші. Я прошу позичити. Зараз зовсім скрута.
— Я тобі ще два роки тому говорив: ти доросла, викручуйся сама! — відповів він.
— У мене нема за що платити за оренду. Я присягаюсь, віддам. Просто на роботі затримують виплати, — спробувала пояснити Софія.
Олексій усміхнувся криво:
— А чого ти чекала? Ти ж тільки в якійсь кафешці працюєш. Так мені Ліля й казала, що тобі нічого путнього не світить.
— Тату, це ж у борг, — голос Софії захрип.
— Ні, — відрізав він. — Не дам жодної копійки. Я досить витратив на тебе колись. Тепер — сама-сама!
Тепла в його погляді не лишилося й сліду. Софії стало нестерпно навіть дивитись на нього, але вона ще трималася:
— За що ти так зі мною? Що я такого зробила?
— Ти все життя псувала мені життя, — вигукнув Олексій. — Ліля розповіла, як ви, діти, іноді маніпулюєте батьками. Та я ж через тебе тільки у 45 років одружився вдруге!
— Я ніколи не заважала тобі. Ти сам був щасливим, коли був поруч зі мною й мамою.
— Годі! Забирайся!
Раптом у двері заглянула Ліля з розносом у руках:
— Вже наговорились? Це вона тебе доводить, чи ти сам так радий її бачити?
Софія зрозуміла, що тут їй нічого не світить. Підвелася й попрямувала до виходу. Ліля загородила дорогу, але Софія обминула її, випадково зачепивши плечем.
— Дивись, яка нахабна! — прошипіла Ліля.
— Тобі це ще легко зійшло, — ледве відказала Софія, взуваючись біля дверей.
Коли вона вже виходила, почула за собою кроки батька:
— Почекай! Тобі ж потрібні гроші? — раптом запитав він.
— Не хочу, щоб Ліля знала. Вона ж тут керує, правда? — гордо кинула Софія.
— То як: справді треба? — буркнув Олексій.
— Потрібні. Але я знайду сама. Прощавай, тату, — сказала вона й вийшла на сходовий майданчик.
Йдучи додому, Софія не могла стримати сліз. Вона відчула, що остаточно втратила батька.
Дорога була довга, бо на проїзд грошей теж не було. Але їй треба було вигадати, як зібрати орендну плату за кімнату до кінця тижня. Безвихідь обсіла і здавалось – виходу немає.
Наступного ранку Софія прокинулася вдосвіта, зібралася до коледжу. Відкрила телефон і помітила два повідомлення. Перше — з банківського додатка: «Ваш рахунок поповнено на 15 000 гривень». Друге — з невідомого номера:
— Софіє, це тато. Переказав тобі гроші на оренду. Якщо ще щось потрібно — пиши сюди. І, будь ласка, не кажи про це Лілі. Ти не сирота. Не хочу, щоб ти зникла з мого життя.
Софія читала повідомлення і ніяк не могла зрозуміти, що то є таке. тато нарешті згадав, що він батько? У нього прокинулась совість? Він хоче відновити нормальні стосунки? А чи це одноразова акція доброти що випадково накрила татусика?
От як це все розуміти?
Головна картинка ілюстративна.