Перечитування щоденника ввечері є нашою сімейною розвагою. Цю маленьку хитрість придумала наша дочка Ніна. Ми спочатку з неї сміялися. Думали, що це дитяча забавка. Так от, Ніна зробила щось на зразок саморобного щоденника. Повісила його в кухні. І це була наша своєрідна книга скарг і пропозицій.
Ми туди писали свої бажання та обов’язки. Але тільки на сьогодні. Наприклад, купити моркви – 1 кг, не чути голосної музики після 19.00, не кидати недопалків на кухні, подзвонити старшому синові Сашкові, якщо він затримається десь після 19.00… Таких записів на день деколи назбирувалося кілька десятків. Поруч стояла ручка. Кожен ставив галочку поруч із тим обов’язком, який брав на себе.
Ми так втягнулися в цю гру, що вже дня не можемо без цього. Перечитування щоденника ввечері є нашою сімейною розвагою. І знаєте – через якийсь місяць ми відчули, що стали набагато відповідальніші. Причому не тільки наші діти, а й ми, батьки.
Наприклад, ми на вихідні мусимо кудись вийти на прогулянку разом. Хоч на годинку-дві. Це було побажання Ніни. І воно вже так увійшло у звичку, що це вже майже ритуал. А ще ми робимо зарядку, бодай 15 хвилин на день. Це вже було побажанням Сашка. А ще хтось із нас йде по мінеральну воду. Раніше ми говорили, що треба би нам якось це зробити. А тепер це у нас правило – хтось раз на тиждень іде за мінералкою до парку.
Навіть не можу вам описати всього того почуття, коли ти стаєш набагато організованішим. Ми стали менше втомлюватися. Мабуть, ще й тому, що багато втоми додають невирішені справи. А так ми поступово почали навіть змагатися за те, щоб перебрати на себе більше обов’язків.
Ми навіть увели таку домашню валюту – «дімчики» називаються. Тобто гроші, які мають силу тільки в нашому домі. Той, хто назбирає найбільше «дімчиків» на тиждень, має право на призи від кожного члена родини. І переможцю ми даруємо всяку всячину, але кожен. Хтось морозиво, хтось шоколадку, хтось просто те, що дуже полюбляє переможець. Повірте, ці маленькі подарунки – дуже приємна річ. Вони залишаються у нашій пам’яті. І потім, через багато років, радують нас. І заставляють щоразу посміхнутися від цього спомину.
Ірина, Ужгород
Читайте також: Не думай про погане — захворієш. Варто прочитати кожному!
