Баба Орися зазвичай прокидалася дуже рано. З господарства у них із дідом залишилися тільки кіт Мурзик, та лисий пес Тузик. Тихеньку, щоб не розбудити діда, він і так всю ніч крутився, одяглася і вийшла на двір.
Раптом бабуся почула, якесь дивне попискування. Аж бачить на призьбі пакунок лежить. Вона до нього. Відкрила. Божечки, а там крихітний малюк. Вона аж підскочила, схопила пакунок і побігла до будинку.
Поклала його на стіл, розповила, аж то хлопчик. А серед ганчірок у які він був загорнутий записка «Це твій, не хотів одружуватися, виховуй сам».
Бабу Орисю аж затрусило від злості. Вона схопила перше, що потрапило під руку, це був рушник і кинулася до діда.
— Вставай, татусю, тобі он подарунок принесли — і як лясне його з усієї сили. А дідові Петрові, як раз гарний сон снився. Він у полі, скошує траву косою. І тут до нього підходить красива дівчина зі дзбаном квасу і каже:
— На, охолодися, бо запрацювався геть.
Він простягає руки. І тут вона йому, як дасть по спині чимось. Він схопився спросоння і вигукнув.
—Ти з глузду з’їхала чи що?
Відкриває різко очі, а замість діви прекрасної побачив свою благовірну з піднятою рукою. Трісь йому по плечу.
— Прокинувся нарешті, старий ти пень? Іди на синочка свого глянь. Сором який! На старості літ дитинку зробив. Хутко кажи з ким ти скочив у гречку? З Марійкою Протасевич, із сусіднього села? Вставай, давай, досить витріщатися. Іди помилуйся.
Дід Петро, як ошпарений побіг на кухню прямо в підштанниках. І втупився на дитину, яка ворушила крихітними ручками та ніжками. Потім повернувся до дружини і покрутив пальцем біля скроні.
— Ти, бабо, ти певно того вже. Який мій син? Я вже й забув, як це робиться. Не моя це дитина — прогарчав він і пішов одягатися.
Баба Орися, якій слова чоловіка здалися досить переконливими, стурбовано запитала:
— Ти куди?
Він огризнувся.
— Куди, куди? Йду до сільради скаржитися. Бач чого баба придумала, мене на все село зганьбити. Мене, чесного трудівника з купою грамот і подяк — розлютився він.
Баба Орися прикрикнула:
— Тихіше ти, старий бовдуре! Дитину злякаєш. Яка сільрада? Глянь на годинник, ще й шостої немає. Ти давай краще до Бобрихи сходи, молока візьми і нехай дитячу пляшечку пошукає. Знаю у неї є, вона з неї маленьких ягнят вигодовує, коли мати їх до себе не підпускає.
Діда не було цілих півгодини. За цей час хлопчик запищав, напевно від голоду.
«Ось, де його носить? Пішов і застряг», — бурчала баба Орися, заколісуючи дитину. Нарешті в сінях почувся шум. Прийшов дід Петро, та не один. Бобриху з собою привів.
— Ти б ще все село притягнув за собою, — пробурчала баба Орися.
— Та ця, як почала мене розпитувати для чого мені пляшечка і чому. Молока не давала, поки я не розповів. — виправдовувався дід.
Поки баба Орися кип’ятила молоко і мила пляшечку, дід з Бобрихою висували різні припущення, чия це дитина.
— Може якоїсь нетутешньої? Народила під кущем і підкинула вам? Я з наших при надії нікого не бачила.
Потрібно звернутися до поліції, вони точно розберуться — винесла свій вердикт Бобриха. Дід Петро був іншої думки.
— А може це сусідові нашому Мишкові підкинути хотіли, та будинок переплутали. Він же таксистом працює. Ось і вчудив десь на стороні. Уявляю, як Катя зрадіє. До її п’ятьох ще й шостий додасться — дрібно захихотів він.
Баба Орися відволікла їх від роздумів:
— Йдіть у двір, і там ляси точіть. А я дитя нагодую — і дала малюкові пляшечку. Той жадібно накинувся на їжу.
— Бідолашний, голодний. Що то за матір недолуга така, дитя своє отак кинула. Спи, маленький, спи. Ми обов’язково знайдемо твою маму — примовляла вона, заколисуючи дитину.
Уклавши дитя спати, вона вийшла на ганок. Біля воріт вже тупцювала ціла юрба народу. Був тут і Мишко, якого, час від часу Катя штовхала в бік.
— Зізнавайся, пройдисвіте. Твій?
Він жалібно зіщулився і клявся:
— Що ти, рідна. Я б не посмів тебе зрадити!
Трохи пізніше прийшов дільничний і попросив показати йому хлопчика, а баба Орися відповіла:
— Пізніше, бо спить він. На краще записку почитай поки. — і подала йому папірець.
Він прочитав і почухав потилицю.
— Піду краще в опіку подзвоню. Вони приїдуть і розберуться.
І тут крізь натовп пролізла якась жінка з вигуками:
— Не треба опіки. Я просто полякати хотіла. Тільки будинки переплутала. Де мій синочок? Поверніть мені його прошу.
Дільничний поправив кашкет і підійшов до неї.
— Зачекайте, пані. Кому ви дитину підкинути збиралися?
Вона схлипуючи сказала:
— Та ж Іванові Сердюкові. Обіцяв, одружитися зі мною, а сам зник.
Всі перешіптувалися.
— Та Сердюки тут взагалі не живуть. Вони проживають в Соснівці, а у нас село називається Суслівка.
За пустоголовим дівчиськом і її сином приїхали з опіки і забрали для з’ясування обставин. А Мишко ходив перед Катею з гордо піднятою головою і промовляв:
— Ех ти, рідному чоловікові не повірила. Я б ніколи не зміг.
Звичайно він трохи кривив душею, бо у нього вже була кохана на стороні її звали Люда. Він, як про дитину сьогодні почув, злякався трохи. Потрібно припиняти ці походеньки, бо точно потім не викрутиться.
А баба Орися з дідом Петром сиділи на ґанку.
— А знаєш, я сьогодні його, як потримала на руках, то знову мамою захотіла стати, — сказала баба Орися.
Дід Петро лукаво їй підморгнув.
— То пішли. Може і у нас Снігуронька буде.
Баба Орися збентежилася.
— Та ну тебе, телепню. Нам вже час подумати про вічне. Давай краще дітям зателефонуємо, а раптом у них поповнення очікується? — І вони дружно пішли до будинку.
Фото ілюстративне.
