Проте його цікавила спадщина: у батьків була трикімнатна квартира, дача і дві машини. Усе це треба було колись поділити з сестрою, яка, на відміну від нього, щиро допомагала батькам, не шкодувала ні часу, ні сил

Лариса гортала стрічку у телефоні, коли раптом звернулася до чоловіка:

— Олеже, нагадай, коли ми їдемо в Карпати?

Він подивився на неї поверх ноутбука:

— У лютому. А що таке?

Лариса відклала телефон:

— Хочу заздалегідь домовитися з подругою, щоб приходила квіти поливати.

— Із котрою? — зацікавився Олег.

— Та зі Світланою. Вона ж працює неподалік, то може двічі на тиждень заходити після роботи.

Олег скривився:

— Слухай, давай тільки не вона.

Лариса здивувалася:

— Чому ні? Ми зі Світланою з дитинства дружимо. Я їй довіряю на сто відсотків. Вона ніколи не приведе зайвих людей і нічого в нас не поцупить.

Олег зітхнув:

— Річ не в тому. Вона ж знов тобі нав’язуватиме, що треба твою маму сюди перевезти. А потім ти ходитимеш і жалітимешся, як минулого разу.

Лариса розвела руками:

— Ну хай нав’язує, ти ж знаєш, що я до цього байдужа. Не збираюся я маму сюди поселяти.

— Та знаю, звісно. Але ж після її проповідей ти сама почнеш скаржитися, згадуватимеш усе до відпустки. А мені потім слухай…

— Тобі хіба можна не поскаржитися? Я ж твій постійний слухач, коли ти ниєш про роботу! — Лариса вже почала трохи обурюватися.

— Я можу один раз обмовитися — і забути. А ти «крутитимеш платівку» цілий місяць!

— Якби ти мене краще знав, зрозумів би, що я нізащо не візьму сюди жити свою маму!

Олег посміхнувся:

— Не сумніваюся. І правильно робиш. Нехай сидить собі у своєму селі, якщо вже вона там лишилась.

Лариса тільки пирхнула:

— Та я ж не проти, щоб вона приїздила погостювати, але жити?! Ні. Я три роки з нею мешкала після універу — вистачить із мене.

— Я теж не запросив би сюди нікого зі своїх.

— Спершу я б не пустила, любчику. Не забувай, чиє слово тут вирішальне!

Олег знизав плечима:

— Авжеж, важко забути. Ти кожні два дні нагадуєш. В усякому разі, навіть якби ти дозволила, я б усе одно відмовив. Є ж, не знаю, якісь пансіонати чи будинки для літніх, куди можна визначити, як стане треба.

Лариса кивнула:

— Оце вірно! І ніяких тобі «читань моралей», «виховних розмов». Як було в дитинстві — мені вистачило.

Олег згадав щось і знов заговорив:

— Гаразд. Але, може, тоді нехай квіти поливає дружина мого приятеля Сашка?

— Ні, вона мені не до вподоби, — відмахнулася Лариса. — Занадто правильна, ще й чужа людина. Що я про неї знаю? А раптом почне нишпорити по шафах?

Олег махнув рукою:

— Ну, роби як хочеш! Тільки тоді не пиляй мене потім, добре?

Урешті Лариса вчинила по-своєму — зателефонувала до Світлани й домовилася зустрітися у вихідний, щоб усе обговорити. Олегу це не подобалося, бо він добре знав: Світлана тісно спілкується зі своїми батьками, а ті — з Ларисиною мамою.

І Світлана в курсі, як там живе та, що потребує допомоги. А у Лариси та Олега були зовсім інші погляди: їм не важливо, що діється з батьками. Їх обох узагалі не цікавили ніякі проблеми рідних.

Коли в Олега мама мала серйозну недугу, вони з Ларисою обмежилися телефонним «співчуттям». Грошей не позичили, хоча фінансові можливості були. Але Олег просто не хотів допомагати.

Проте його цікавила спадщина: у батьків була трикімнатна квартира, дача і дві машини. Усе це треба було колись поділити з сестрою, яка, на відміну від нього, щиро допомагала батькам, не шкодувала ні часу, ні сил.

Подібною була й Лариса: вона дістала від мами поміч ще після універу, коли мама віддавала заощадження, аби донька могла купити невелику квартиру. Але сама Лариса нічого не хотіла чути про те аби надати підтримку матері.

І ось, в один із суботніх днів, Лариса зустрілася зі Світланою у кав’ярні біля будинку й одразу видала:

— Привіт! На, ось тобі ключі від нашої квартири дивися, щоб квіти не зів’яли.

Світлана здивувалася:

— Привіт. Ти так поспішаєш. Думала, хоча б поговоримо, перш ніж ключі вручати.

Лариса пирхнула:

— Та я завжди так роблю, невже забула? Зайшли — і відразу все залагодили!

— Може, й так. Але ж ми бачимося, зазвичай, коли тобі щось треба, Ларисо.

— Неправда! Ми ж бачилися два місяці тому! — Лариса відвела погляд.

— Так, коли ти просила через мою фірму підібрати путівки дешевше. А я за тиждень до того просила тебе допомогти з декларацією, а ти відмовила, бо нібито «дуже зайнята».

Лариса засміялася:

— Ну, я дійсно була зайнята — з Олегом їздили на дачу. Ти ж знаєш, я більше двох днів без благ цивілізації не витримую. Мені що в селі, що в лісі, некомфортно.

Світлана зітхнула:

— Мені достатньо було пів години твого часу, аби пояснити, як заповнити папери, але ти не знайшла навіть цього.

— Вибач, прогавила, мабуть. У мене голова обертом від справ, — Лариса спробувала перевести все на жарт.

Вона знала, що Світлана не буде довго ображатися, бо була дуже доброю людиною. Лариса з дитинства використовувала це, знаючи, як. Подруга раз по раз поверталася, закриваючи очі на численні «витівки». Її наречений попереджав, що Лариса користується нею, але Світлана прощала.

— Ну, то як? Будемо сидіти в мовчанні? — почала Лариса. — Я думала, ти давно стерпіла мою забудькуватість!

— Мені просто неприємно, що ти згадуєш про мене лише, коли потрібна допомога.

Лариса відмахнулася:

— Та ладно, пропоную: наступного разу, коли тобі треба буде моя допомога, не чекай, а «напосідай» на мене дзвінками! Можеш?

— Мені зараз не твоя допомога потрібна, — тихо мовила Світлана. — А твоїй мамі вона дуже треба.

Лариса напружилася:

— Знов ти про мою маму? Що там їй знову треба?

— Ти хоч бачила її останніми місяцями? Ти знаєш, що вона серйозно занедужала? Що в неї будинок розвалюється? Мій тато їй допомагає щось там підлатати, аби взимку не було холодно. Тобі це відомо?

— Вона мені нічого не казала, — буркнула Лариса. — Мабуть, не хоче просити?

— Не хоче, бо думає, що ти зовсім перестанеш із нею спілкуватися. Але їй потрібна елементарна підтримка, Ларисо!

Лариса скривилася:

— І що я маю робити? У мене самої безліч витрат. Грошей їй віддавати? Оце ще!

— Ти ж її донька, Ларисо. Вона лишилася сама, без належних коштів, а дім руйнується. То, може, візьми її до себе хоч на зиму?

— А може, мені взагалі їй нову хату купити? — уїдливо перепитала Лариса.

— Або принаймні дозволь їй пожити в тебе, поки ви будете у відпустці, — запропонувала Світлана. — Тоді мій батько зможе завершити ремонт, поки нікого в хаті не буде.

Лариса розсердилась:

— Мені це все нецікаво. Я прийшла поговорити з подругою, а ти за маму починаєш. Мене це дратує!

— Бо вона нині у скруті. А ти спокійно купуєш путівки,— у Світлани голос тремтів.

— Досить! Мені байдуже, як живе моя мати, я їй нічого не винна! Колись вона сама вирішила дати мені гроші на квартиру. Це її справа.

Світлана глянула на Ларису з сумом:

— Ти слухаєш себе? Виходить, якщо мама не здорова сидить у розваленій хаті, тобі однаково?

— Так. І крапка. Не лізь у мої справи, — відрізала Лариса. — Я думала, ти мені допоможеш поливати квіти, а ти оце починаєш.

Світлана похитала головою:

— Ти колись здавалася мені хорошою людиною, я виправдовувала твій егоїзм. Але бачу, що все марно.

Раптом Лариса схопила ключі, що лежали на столику, й різко встала:

— На цьому все. Нашу зустріч закінчено. Відпадає твоя допомога. До побачення!

Вона розвернулася й пішла, не попрощавшись. Світлана важко зітхнула, дивлячись услід подрузі, яку знала з дитинства, але яка перетворилася на байдужу до всіх людину.

Коли Лариса повернулася додому, грюкнула дверима. Олег, помітивши її знастрій, припустив:

— Розмова зі Світланою не склалася?

Лариса скинула взуття:

— Іще й як не склалася! Усе те саме: «А чого ти не допоможеш матері?» Ти мав рацію, треба було взагалі із нею не бачитися.

— Я ж казав: ці добряки тільки й шукають, як нав’язати почуття провини.

— От нехай. Не хочу більше мати з нею справ.

Пізніше Світлана, оплатила повну реконструкцію будинку Ларисиної матері – узяла кредит на три роки. Батькам не зізналась, втім як і лариса нічого про те не дізналась.

Коли не стало матері Лариси та успадкувала дім і дуже вигідно його продала, чому була неймовірно рада. Ще й розповідала друзям, як підняла кілька тисяч доларів на тому що хтось добренький взяв і оновив старий дім до непізнання.

От цікаво, таким людям завжди все з рук сходить? Справедливість хоч колись восторжествує?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page