Валентина Павлівна повільно помішувала ложечкою охолоджений чай, дивлячись у вікно на листя, що плавно опадало на землю. Осінь цього року настала рано, та ще й видалася холодною. Або, можливо, з віком будь-яка негода здається гострішою? У квартирі було тихо, лише рівномірний цокіт старого годинника порушував мовчання. Того самого годинника, який чоловік колись привіз із відрядження. Минуло вже тридцять років, а він усе йде…
Дзвінок у двері перервав її роздуми. На порозі стояла невістка Олена — висока, струнка, у модному бежевому пальті.
— Валентино Павлівно, я до вас буквально на хвилинку, — сказала Олена, переступаючи поріг. — Максим попросив передати вам ліки.
— Дякую, люба, — Валентина Павлівна взяла пакет. — Може, чаю?
— Ні-ні, часу немає, — Олена сіла на краєчок стільця у передпокої, але не поспішала йти. — Власне, я хотіла серйозно з вами поговорити.
Валентина Павлівна тяжко зітхнула. Останнім часом усі розмови з невісткою ставали «серйозними».
— Знаєте, ми з Максимом тут подумали… — Олена на мить зам’ялася, підбираючи слова. — Вам, мабуть, важко самій справлятися з квартирою? Стільки турбот, нескінченні рахунки…
— Поки справляюся, — спокійно відповіла Валентина Павлівна. — Я почуваю себе ще молодою.
— Та що ви! Хто говорить про старість? — Олена розвела руками. — Просто зараз стільки шахраїв розвелося, та й документи всі ці такі складні… От ми й подумали — може, варто переписати квартиру на Максима? Він же все-таки син, спадкоємець.
Валентина Павлівна відчула, як неприємно стислося серце. Ось воно що.
— А навіщо переоформлювати? — запитала вона, намагаючись, щоб голос звучав рівно. — Я ж поки що у своєму розумі, сама з усім справлюся.
— Ой, та до чого тут розум! — Олена піднялася, нервово поправляючи комір пальта. — Просто так буде спокійніше. І вам менше турбот, і нам… тобто Максиму, буде зрозуміло, що все під контролем.
У цей момент у замку повернувся ключ — додому прийшов син. Максим виглядав втомленим після роботи, але, побачивши дружину, одразу напружився.
— Олена? Що ти тут робиш?
— Ліки мамі занесла, — швидко відповіла вона. — І взагалі, треба було поговорити.
Максим кинув стурбований погляд на матір.
— Знову за своє? Ми ж домовлялися…
— Нічого ми не домовлялися! — у голосі Олени з’явилися металеві нотки. — Скільки можна тягнути? Мама ж розумна людина, зрозуміє, що так буде краще для всіх.
Валентина Павлівна мовчки спостерігала за сценою. Щось підказувало їй, що розмови про переоформлення квартири велись давно, без її участі.
— Мамо, ти не подумай… — почав було Максим, але Олена перебила:
— Та що тут думати? Це ж нормальна практика! Он у Світлани Михайлівни дочка давно оформила всі документи. І у Наталі Петрівни…
— У Наталі Петрівни був інсульт, — тихо зауважила Валентина Павлівна. — А я, слава Богу, ще здорова.
— Ось саме — поки що! — підхопила Олена. — Тому й треба все зробити заздалегідь, поки ви при пам’яті. А то, мало що…
Запала важка пауза. Максим переводив розгублений погляд із матері на дружину, явно не знаючи, чию сторону прийняти.
— Знаєш, Оленко, — повільно промовила Валентина Павлівна, — я сама розберуся зі своїм майном. Коли вважатиму за потрібне.
— Але…
— І давай закриємо цю тему.
Олена стиснула зуби, явно стримуючись від коментарів. Розвернулася на підборах і попрямувала до виходу. Біля дверей обернулася:
— Максиме, ти йдеш?
— Я… посиджу трохи з мамою, — невпевнено відповів він.
Олена грюкнула дверима. Валентина Павлівна здригнулася — від цього звуку прокинулися давні страхи. Згадалося, як чоловік так само гримав дверима у ті рідкі дні, коли прикладався до пляшки. А потім були довгі розмови на кухні, де вона переконувала його, що все налагодиться, що вони впораються…
— Мамо, вибач її, — тихо сказав Максим. — Вона просто переймається.
— За що? — Валентина Павлівна подивилася синові в очі. — За моє здоров’я чи за мою квартиру?
Максим відвів погляд. У коридорі знову задзвонив телефон — напевно, Олена. Син рвучко рушив до дверей, але зупинився.
— Знаєш, сину, — Валентина Павлівна поклала руку йому на плече, — я все розумію. Але рішення про своє життя буду приймати сама.
Телефон не переставав дзвонити. Максим все ж пішов до виходу, зсутулившись, ніби його пригнічувала невидима тяжкість.
— Мамо, ти тільки не ображайся… Олена, вона… — він зам’явся, підбираючи слова.
— Іди вже, — лагідно сказала Валентина Павлівна. — Дружина чекає.
Залишившись на самоті, Валентина Павлівна дістала зі серванта старий фотоальбом. Ось вони з чоловіком тільки в’їхали у цю квартиру — молоді, щасливі. Ось маленький Максимко робить перші кроки, тримаючись за цей самий сервант. Кожен куточок цієї квартири зберігав спогади. Як усе це можна просто так взяти і переписати на когось?
Наступного дня до неї завітала сусідка Ніна Федорівна, жінка енергійна і завжди в курсі всіх подій.
— Валю, ти що, справді надумала квартиру синові відписати? — запитала вона з порога.
— З чого ти взяла?
— Та твоя Оленка вчора у магазині з Зінаїдою Петрівною говорила. Каже, ви вже майже погодилися, документи готуєте…
Валентина Павлівна відчула, як до горла підкочується гіркота. Виходить, невістка вже й сусідам усі вуха продзижчала.
— Нічого я не збираюся переписувати, — твердо сказала Валентина Павлівна. — І взагалі, Ніно Федорівно, давай змінимо тему.
Але того ж вечора зателефонував син. Максим говорив невпевнено, ніби підбирав кожне слово:
— Мамо, ми тут з Оленою подумали… Може, зберемося всі разом на вечерю? Давненько не бачилися всією сім’єю.
Валентина Павлівна хотіла відмовитися, але щось у голосі сина змусило погодитися.
Через два дні до неї у квартиру почали сходитися гості. Прийшла двоюрідна сестра Тамара Миколаївна з чоловіком Віктором Петровичем, приїхала племінниця Ірина. Останніми з’явилися Максим із Оленою.
Стіл накрили у великій кімнаті. Валентина Павлівна поставила улюблений сервіз — той самий, що берегла для особливих випадків. Розмова спершу йшла неспішно: обговорювали погоду, ділилися новинами. Тамара Миколаївна розповідала про онука, який вступив до університету.
І тут Олена, дочекавшись паузи, голосно промовила:
— Валентино Павлівно, раз ми вже всі зібралися, давайте обговоримо важливе питання. Поки ви ще при здоровому глузді, можливо, варто переписати квартиру на мого чоловіка?
Звук виделки, яка випала з рук Максима, прорізав раптову тишу. Тамара Миколаївна застигла з чашкою чаю, а Віктор Петрович закашлявся, вдавившись шматком пирога.
— Що, перепрошую? — Валентина Павлівна повільно поклала серветку на стіл. — Ти вважаєш, що я не здатна розпоряджатися своїм житлом?
— Та зрозумійте, я ж про вас дбаю! — Олена розвела руками. — Хіба мало що може статися. Раптом квартира дістанеться чужим людям?
— Яким ще чужим людям? — Валентина Павлівна відчула, як у неї тремтить голос.
— Ну, мало що… — Олена багатозначно глянула на Тамару Миколаївну. — Бувають різні… радники.
— Олена хоче сказати… — почав Максим, але замовк під важким поглядом матері.
— А що Олена хоче сказати? — Валентина Павлівна випрямилася. — Що я настільки втратила розум, що не можу приймати рішення? Що не справляюся з квартирою? Так ось, люба моя, я досі сама плачу за комунальні послуги, сама ходжу до магазину й чудово пам’ятаю, кому й що належить!
— Валентино Павлівно, не перебільшуйте, — Олена знизала плечима. — Я просто хочу забезпечити надійне майбутнє родині. Вашому синові, між іншим!
— Моєму синові чи собі? — Валентина Павлівна різко встала з-за столу. — Думаєш, я не бачу, як ти вже ділиш мою квартиру?
— Та як ви смієте! — схопилася Олена. — Я тільки про родину думаю! А ви… ви просто не хочете розуміти!
— Дівчата, заспокойтеся, — спробував втрутитися Віктор Петрович.
— Нема чого тут заспокоювати! — відрізала Олена. — Я все правильно кажу. Час іде, треба думати про майбутнє. А тут… — вона махнула рукою.
— Про яке майбутнє? — Валентина Павлівна підвищила голос. — Про те, як швидше заволодіти моєю квартирою?
— Мамо, Олена не це мала на увазі, — Максим спробував узяти дружину за руку, але та відсмикнула її.
— Саме це! — Валентина Павлівна вже не стримувалася. — Тільки про квартиру й думаєте. Я для вас уже не людина, а перешкода!
— Досить! — Максим стукнув кулаком по столу. — Давайте всі заспокоїмося. Ми обговоримо це пізніше, без сторонніх.
— Без сторонніх? — перепитала Тамара Миколаївна. — Тобто я, виходить, стороння?
За столом запанувала важка тиша. Олена демонстративно відвернулася до вікна, Максим нервово м’яв серветку. Ірина, яка не сказала жодного слова за весь вечір, почала поспіхом збиратися.
— Мабуть, нам час, — Віктор Петрович допоміг дружині підвестися з-за столу.
— Так, щось ми засиділися, — пробурмотіла Тамара Миколаївна, уникаючи дивитися на Валентину Павлівну.
Незабаром усі розійшлися. Валентина Павлівна залишилася сама в порожній квартирі. На столі стояли недопиті чашки з чаєм, недоїдений пиріг, який вона пекла зранку. У голові дзвеніли слова невістки: «Поки ви ще у здоровому глузді…»
Руки тремтіли, коли Валентина Павлівна збирала зі столу посуд. Кожна чашка, кожна тарілка зберігала пам’ять про ту розмову. Погляд упав на сімейну фотографію на стіні — день весілля Максима й Олени. Усі усміхаються, щасливі…
Телефонний дзвінок розірвав тишу. Максим.
— Мамо, може, чаю поп’ємо? Поговоримо?
— Ні, сину, — Валентина Павлівна намагалася, щоб голос звучав твердо. — Не сьогодні. Мені треба побути самій.
У квартирі Максима й Олени тим часом розгортався свій діалог. Жінка металася по кухні, гримлячи посудом:
— Ну що я такого сказала? Правду! Усі так роблять — переписують квартири на дітей.
Максим сидів за столом, тримаючись за голову:
— Олена, ти ж бачила, як мама відреагувала. Так не можна було…
— А як треба? — вона різко обернулася. — Роками ходити довкола й мовчати? Я ж про нас турбуюся! Про тебе!
— Але не такою ціною, — Максим підвів очі на дружину. — Ти уявляєш, що зараз відчуває мама? Наче ми чекаємо… чекаємо, коли вона…
— Не кажи дурниць! — Олена сіла на стілець поруч із чоловіком. — Я просто хотіла як краще. Щоб усе було правильно оформлено.
— А якби твоя мама почула такі слова? — тихо запитав Максим. — Про здоровий глузд?
Олена замовкла, уперше задумавшись над цим.
— Знаєш, — продовжив чоловік, — я не хочу, щоб мама перестала до нас приходити. Не хочу, щоб кожне свято перетворювалося на мовчазну муку. Вона ж у мене одна.
— Думаєш, я цього хочу? — У голосі Олени з’явилися сльози. — Я справді хотіла як краще. Але, мабуть, справді перегнула.
Кілька днів у сім’ї панувала напружена тиша. Валентина Павлівна не дзвонила, Максим не наважувався набрати номер. Олена ходила задумлива, ніби щось переосмислюючи.
На четвертий день пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла Валентина Павлівна з тортом у руках.
— Можна до вас? — тихо запитала вона.
Олена, відчинивши двері, розгубилася:
— Звісно… проходьте.
Валентина Павлівна пройшла на кухню, дістала торт:
— Я подумала… нам потрібно поговорити. Спокійно, без крику.
Максим, почувши голос матері, вийшов із кімнати. Його обличчя відображало полегшення.
— Я не проти обговорити майбутнє квартири, — почала Валентина Павлівна, коли всі сіли за стіл. — Але на своїх умовах. Без поспіху й тиску.
— Валентино Павлівно, — Олена подалася вперед, — пробачте мене. Я була неправа. Особливо щодо… ну, ви розумієте. Про здоровий глузд — це було грубо й некрасиво.
— Було, — погодилася Валентина Павлівна. — Знаєш, Олено, я ж розумію твоє хвилювання. Але я ще не настільки стара, щоб не розпоряджатися своїм життям.
— Я більше ніколи не скажу нічого подібного, — твердо сказала Олена. — Чесне слово.
Максим дивився на двох найважливіших жінок у своєму житті й відчував, як нарешті зникає напруга останніх днів.
— Домовляємося, — мовила Валентина Павлівна, дивлячись на них обох. — Я сходжу до юриста, дізнаюся про всі варіанти: заповіт, дарча — що там ще є. А потім разом усе обговоримо. Без криків і звинувачень.
— Я згодна, — кивнула Олена. — І… може, мені піти з вами? До юриста? Просто, щоб підтримати.
Валентина Павлівна вперше за ці дні щиро усміхнулася:
— Можна. Тільки обіцяй, що не будеш мене квапити.
— Обіцяю, — Олена раптом встала і обняла свекруху. — Пробачте мені. Я так некрасиво поводилася.
— У всіх буває, — Валентина Павлівна лагідно погладила її по спині. — Головне — вчасно це зрозуміти.
Вечір закінчився зовсім не так, як починався. Вони пили чай із тортом, розмовляли про різні дрібниці, жартували. Максим з подивом і радістю спостерігав, як мама й Олена щиро усміхаються одна одній — вперше за довгий час.
Коли Валентина Павлівна зібралася йти, Олена запропонувала провести її додому.
— Знаєте, — мовила вона дорогою, — я ж дійсно переживала за майбутнє. Але тепер розумію: довіра важливіша за будь-які папери.
— А я зрозуміла, що не варто закриватися від близьких, — відповіла Валентина Павлівна. — Навіть якщо вони іноді кажуть не те, що треба.
Вони йшли вечірньою вулицею, і кожній здавалося, що в їхніх стосунках починається новий, тепліший і щиріший розділ.