Вадиме, ти не забув? На завтра нічого не плануй! — звертаючись до чоловіка, промовила Оля, заходячи в його робочий кабінет.
— Що не забув? — не відриваючись від комп’ютера, перепитав Вадим.
— Ти що, зовсім? Я ж учора казала, що моя мама нас на обід запросила! Вони з татом шашлики робити планують.
— А, оце! Ні, не забув. — все так само не відволікаючись від клавіатури, відповів чоловік.
— Та відриєшся ти хоч на хвилину від роботи? — незадоволено спитала Оля. — Я ж бачу, що ти тут сидиш, а мені треба з тобою поговорити!
— Про що, Олю? — навіть не глянувши в її бік, запитав Вадим.
— Та припини вже клацати по тих кнопках! — почала нервувати Оля та підвищила голос.
Лише після невеликого протесту з боку дружини Вадим таки відірвався від монітора й клавіатури. Хоч і зробив це з неохотою.
— Ну, слухаю тебе уважно, — в голосі самого Вадима теж почулося роздратування. — Що ти хотіла мені сказати? Або що таке термінове хотіла запитати? Золота моя, ти ж бачиш, що я зайнятий, я працюю.
— Робота твоя нікуди не дінеться.
— І ти нікуди не дінешся! А щоб мені повернутися в робочий стан, треба знову кілька годин налаштовуватися! Це ж не просто так! То що ти хотіла?
— Та вже нічого! — Оля пішла до виходу. Двері відчинила різко, а коли виходила, грюкнула так, що аж кабінет здригнувся.
— Ох і чудна ти, — пробурмотів Вадим собі під ніс. — Знову твої заскоки? Що там у тебе в голові цього разу оселилося, мадам? — гукнув він гучно, щоб Оля почула його навіть на кухні, яка була в найдальшому кутку квартири.
Хвилин сорок Оля не турбувала чоловіка. Потому Вадим почув, як позаду відчиняються двері, й Оля заходить у кімнату.
Вона обійшла комп’ютерний стіл, сіла на стілець біля краю столу і дивилася на нього винуватими очима. Вадим швидко глянув на неї і подумки пирснув сміхом, але вигляду не подав, щоб знову не влаштувати сцену.
— Усе, заспокоївся? — спитала вона.
Почувши ці слова, Вадим не втримався і розсміявся вголос. Сміявся так, що ледве з кріслом не перевернувся. Оля сиділа й не розуміла, що з ним.
— Я? — перепитав Вадим, поступово вгамовуючи свій сміх. — Це я заспокоївся? А з чого мені нервувати? Я не бігав, не тупотів.
— Ага, от воно що. — обурилася Оля. — Виходить, це я така, чи що?
— Ну факт, що не мене! — відповів Вадим. — Я ж спокійно сидів собі за компом, працював, нікого не чіпав. Потім зайшла ти, сказала про батьків і шашлики. А далі ти щось хотіла ще, але я так і не зрозумів, що саме, бо тебе перемкнуло.
— Ти знову хочеш стосунки з’ясовувати? — суворо перепитала Оля.
— Зай, а ти часом не при надії? — уже без широкої усмішки спитав Вадим.
— З чого б це? — прикинулася здивованою дружина.
— Бо ти останнім часом дивна.
— Я дивна, як ти висловився, тому що ти зовсім не звертаєш на мене уваги, тільки й сидиш за своїм комп’ютером! Я тобі вже нецікава, чи що?!
Вадим приклав долоні до обличчя й важко зітхнув. Потім подивився на Олю й сказав:
— Ти, звісно, людина цікава, Олю. Настільки, що я з тобою скоро почну, мабуть, по стінам бігати.
— Не зрозуміла!
— А я й не здивувався! От дивися, ще рік тому, коли я не працював, коли в нас не було грошей, я був винен у тому, що постійно поряд із тобою й ні на що не здатен, бо не можу забезпечити дружину як слід!
— Я такого не казала! — зненацька заперечила Оля.
— А я не про тебе! — відповів Вадим і продовжив:
— Сьогодні я винен у тому, що я весь у роботі й не приділяю тобі достатньо уваги! У мене нарешті виходить те, до чого я довго йшов, кохана! Я займаюся улюбленою справою, почав добре заробляти, і тепер у нас немає фінансових проблем. Я завжди вдома, нікуди не виходжу! Що тобі не подобається? Що не так? Поясни, я вже не можу вгадати твою логіку! — розвів руками Вадим.
— А про кого, якщо не про мене?
— Ти чудово знаєш, про кого.
— Не чіпай мою маму! Вона так про тебе ніколи не казала! — знову насупилася дружина.
— Та мені твоя мама без потреби. Я не збираюся її чіпати! — усміхнувся Вадим.
— Зараз узагалі не про це йдеться. Ти мені на мої питання краще відповідай!
— Мені просто самотньо, Вадиме! Я вранці йду на роботу — ти за комп’ютером, я повертаюся з роботи — ти знову за ним. Спати лягаю без тебе — ти ще сидиш, прокидаюся теж без тебе — ти вже працюєш! Тобі, схоже, з компом цікавіше, ніж зі мною.
— Я навіть не знаю, як тобі відповісти на це питання. Якщо скажу «НІ», то буду винний. Якщо скажу «ТАК», то взагалі не знаю, що тоді буде. Але що буду винен, — це сто відсотків!
— Перестань іронізувати, Вадиме! Я ж серйозно питаю!
— А я тобі саме так і відповів, Олю! Якби ти слухала уважно. Бо будь-яка відповідь тебе не влаштує, тому я й вирішив одразу обидва варіанти озвучити!
Оля знову насупилася, різко підвелася зі стільця й гучно, як і раніше, пішла у спальню.
Цього разу Вадим не став повертатися до роботи. Він кілька хвилин посидів у тиші, закрив усі робочі програми й вимкнув комп’ютер, бо розумів, що сьогодні робота в нього вже точно не піде. Увесь настрій був зіпсований.
Хлопець встав і попрямував до спальні за дружиною.
Не встиг він дійти до дверей, як почув голос Олі. Вона з кимось говорила телефоном, причому на гучному зв’язку, й явно скаржилася на нього.
Кому — Вадим міг тільки здогадуватися: або батькам, або одній зі своїх найкращих подруг. І ті, і другі Вадима особливо не любили. Але, варто відзначити, усміхалися в лице так, що він інколи думав, ніби його всі обожнюють.
Вадим вирішив не заходити в спальню. Він хотів послухати, про що саме Оля говоритиме, йому ж бо було дуже цікаво, що саме вона розповість і кому.
— Ти розумієш, він узагалі перестав звертати на мене увагу! Він повністю поринає в роботу, таке враження, що весь його світ там! А я так, наче якийсь додаток! — зі злістю в голосі розповідала Оля комусь.
— А я тобі, до речі, казала, що він тобі не пара! — раптом почувся жіночий голос зі слухавки.
Стало зрозуміло, що це голос мами Олі — Людмили Петрівни. Вадим стояв під дверима, обережно прислухаючись. Йому було нестерпно цікаво почути, що теща каже за його спиною.
— Що він зараз робить? — спитала Людмила Петрівна.
— Та сидить за своєю «залізякою»! — зітхнула Оля. — Я пробувала з ним поговорити, але він не хоче мене слухати! Наче я порожнє місце!
— Ви завтра приїдете? — почувся вже чоловічий голос.
Тобто в розмові брав участь і тато Олі, Андрій Миколайович. Почувши й тестя, Вадим застиг, бо тепер йому ще цікавіше було, що ж той думає.
— Так, приїдемо! Я йому сказала, що ви нас на шашлик кличете. Але таке враження, що йому байдуже, коли я з ним говорила, він увесь час у тому комп’ютері. Думаю, навіть не помітить, якщо я сама приїду, і не дуже засмутиться!
— Тоді приїжджай одна! — одразу підтримала ідею мама.
— Тим паче ми ще й Сергія запросили, точніше, його батьків, а вони й сина обіцяли привезти! — додав Андрій Миколайович.
— А навіщо ви кликали Сергія з батьками, мам? — здивовано спитала Оля.
— Як це навіщо? Ти ж колись його любила! — відповіла Людмила Петрівна. — А батьки в нього не якась там бухгалтерка і водій, як у твого Вадима.— з презирством додала вона. — Тож лишай його (твого Вадима) вдома, хай собі працює, а ти без нього відпочинеш! До речі, Сергій часто про тебе цікавиться через своїх батьків. Влаштувався гарно, працює у фірмі свого батька, гулянки полишив, став солідним молодиком! Мама каже, що він уже серйозно задумався про свою власну родину! Тому твого хай краще не буде, щоб сцени не вийшло! У нього ж гени погані, я не хочу, щоб наш Сергійко засмутився!
Оля на кілька секунд замовкла, обдумуючи таку «пропозицію» батьків. Потім невпевнено відповіла:
— Ну добре, мам. Я щось придумаю, щоб Вадима вдома залишити. Але нічого не обіцяю, бо чоловіка я все-таки ще люблю! Та й заробляти він нарешті добре став, машину мені через кілька місяців пообіцяв!
— Сергій теж не останню посаду займає у фірмі батька, думаю, з грошима в нього теж усе в порядку! — почала далі наполягати мати.
— А якщо навіть нічого не буде, то принаймні розвієшся від свого.
— Ну гаразд! Я завтра зранку зателефоную, скажу, коли приїду.
— Тільки не забудь Вадима вдома залишити! — нагадав тато.
— Так-так, тату, я зрозуміла! Все, па-па, цілую! До завтра!
— Па-па, донечко, до зустрічі! — пролунало у слухавці, і Оля завершила виклик.
Вадим у цей час уже не стояв під дверима. Він тихенько відійшов і швиденько повернувся у свій кабінет, сів біля комп’ютера, ніби й далі працював. У нього на душі було кепсько, але він не хотів показувати, що щось підслухав.
Йому ще хотілося почути «офіційну версію», чому дружина не хоче, щоб він їхав із нею до батьків. Коли Оля знову зайшла до кабінету, Вадим сидів за комп’ютером, щойно його вмикнув, хоча робота була останнім, про що він думав.
— Вадиме! — звернулася вона до нього. — А в тебе на завтра багато роботи?
— А що? — старався відповідати так, щоби вона нічого не запідозрила. — Взагалі, я хотів сьогодні доробити все, щоб завтра розвантажитися й поїхати з тобою до твоїх.
— А може, я сама поїду? А ти сиди, працюй! — запропонувала Оля. — Я тільки що з мамою говорила, вона сказала, що там будуть їхні друзі, всі такі пенсіонери, тобі, мабуть, буде нудно. То можеш не поспішати із роботою. — якось невпевнено вона це сказала. — Ти мені лише ключі від машини дай, я сама з’їжджу, щоб тебе не смикати. А ввечері повернуся.
Вадим повернувся на кріслі й пильно подивився їй у вічі. Оля й десяти секунд не витримала, очі відразу почали бігати в різні боки.
— Добре, їдь! — спокійно відповів він. — Тільки машину дати не можу.
— Чому це? — здивувалася Оля.
— А в мене завтра раптом справи якісь несподівані.
— Які ще справи? Ти ж зі мною хотів? — занервувала вона.
— Ні, що ти! — Вадим відмахнувся рукою. — Я тут із твоїми «поганими генами» боюся когось у вас заразити! А то ще, не дай Боже, Сергійка випадково зачеплю і батьки твої його забракують! Навіщо мені тобі майбутнє псувати?! — промовив він уїдливо.
— Про що ти? — розвела руками Оля, удаючи, що не розуміє. — Ти що говориш? Пересидів за своїм компом, чи що?
— Може, й так! — відповів Вадим. — Тому, поки ти завтра на «оглядини» поїдеш своїм ходом, я свої речі до батьків відвезу. Як там? Нагадай-но. Ага, до бухгалтерки й водія, — посміхнувся. — Отак, Олю, твої батьки виявилися дуже цікавими людьми. Тепер я хоча б знаю, що вони насправді про мене думають! А то завжди в очі тільки компліменти сиплють та усміхаються, як блаженні!
Оля не сказала ні слова на цю тираду чоловіка. Лиш опустила очі, а Вадим продовжив:
— Але найбільше прикро не те, що я виявився «не таким» у їхніх очах, мені це навіть трохи «комплімент». Образило інше: вони прямо запропонували тобі з колишнім відновити стосунки, а ти не відмовилася, а навпаки, ледь не зраділа!
— Пробач, — ледве чутно мовила Оля, не підіймаючи погляду.
— Що? — перепитав Вадим. — Пробачити?
— Так, пробач мене, будь ласка. Я не знаю, що на мене найшло. Я не хотіла…
— Та без проблем! — спинив її хлопець. — Як тільки я завтра з’їду з цієї квартири, одразу прощу! Бо нам, дорога моя, не по дорозі далі. Мені треба працювати, а тобі — чоловіка шукати. Тож нехай кожен залишиться при своєму! Ти завтра їдь до своїх, хай вони тебе «вигідно» влаштують. Домовилися?
— Ти зовсім не думаєш таке казати? — образилась Оля.
Нині Оля і справді дружина Сергія. Виявилось, що хлопець таки змінився, але тільки в очах батьків. Тепер Оля має роботу – шукати чоловіка і чекати його з гулянок.
Грошей також немає, адже батьки нового чоловіка контролюють витрати сина і його дружини, виділяють на місяць, аж 5 тисяч гривень, ще й звіту просять.
Цікаво, тепер моя колишня невістка щаслива? Є кому сцени влаштовувати? Є кому докоряти тим, що уваги мало приділяє?
Головна картинка ілюстративна.
