Після прощальної церемонії за чоловіком, в квартиру зачастила свекруха. Спершу я думала, це така свого роду, підтримка. Але згодом вона заговорила інакше. – Я б хотіла, щоб ти і надалі продовжувала бути нашою родиною, а це буде можливо, якщо ти вийдеш заміж за мого молодшого сина. – За Бориса? Ви геть розум втратили? Я не дозволю вам втручатися в моє життя. – Того дня свекруха пішла, але за декілька днів на мене чекало повідомлення з суду. А всьому виною квартира, в якій я прописана

— Ти будеш частиною нашої сім’ї завжди, Ярино, щоб люди не говорили, — сказала свекруха, тримаючи мою руку так міцно, що я ледь могла її витягнути. — Тому ти повинна вийти заміж за Бориса.

Це були не просто слова, а справжній кошмар, який почав підточувати мою свідомість, позбавляючи мене спокою. Усе почалося після того, як мого чоловіка Володимира раптово не стало. Всі відбулося “в дорозі” – автівка.

Ми не встигли навіть відсвяткувати нашу першу річницю. Я все ще пам’ятаю, як ми будували спільні плани, насолоджувалися ідеєю мати дітей та виховувати їх в любові.

Володимир був напрочуд чуйним, м’яким, урівноваженим чоловіком, тож із ним я почувалася як за міцною стіною. Аж доки одного фатального дня цю стіну не зруйнував ляпас долі.

Після прощальної церемонії свекруха, Ольга Петрівна, почала з’являтися в нашій із Володею квартирі майже щодня. Спочатку я намагалася виправдати її візити — вона втратила сина, і я розуміла, що нам обом важко. Але чим далі, тим більше помічала, що мета її візитів полягала не лише в співчутті. Вона приносила каструлі з гарячим супом, вареники, інколи фрукти, та все частіше заводила розмови про Бориса.

— Борис тебе знає ще з часів, коли Володя був у нас у гостях, — повторювала свекруха, ніби це мало стати для мене головним аргументом. — Він же не чужа людина, підтримав би тебе у важкі часи. І взагалі, вдові та холостяку простіше разом.

Слухаючи ці слова, я відчувала, як у мені все обривається. Борис був молодшим братом Володимира, але зовсім на нього не схожим. Грубий, неголений, із завжди злим виразом обличчя, він у моїй присутності вічно мовчав, ніби нагнітаючи напруження.

Колись Володя жартома розповідав, що Борис усе життя «не в ладах» зі своїми емоціями і здебільшого ховається від людей. Але мені й на думку не спало б, що згодом свекруха почне змальовувати мені його образ як ідеального майбутнього чоловіка.

— Ольго Петрівно, мені це неприємно, — якось сказала я, коли вона вдруге за день завітала до мене. — Я не хочу обговорювати такі речі. Особливо зараз.

— Дурниці, доню. Я знаю, що ти мене зрозумієш, — її голос звучав тихо, але невблаганно. — Тобі потрібна опора. І не слухай, що люди говорять. Мовляв, тільки-но чоловіка не стало, а ти вже про новий шлюб думаєш. Усе це плітки. Головне — щоб родина була згуртована.

Я намагалася пояснити, що моє життя — це виключно моя відповідальність, і що я не планую жодних стосунків у найближчому майбутньому. Але, як виявилося, свекруха мала власні аргументи. Одного разу вона прийшла, обережно присіла на диван і, низько опустивши очі, почала:

— Ти ж знаєш, що ця квартира дісталася Володі у спадок від дідуся. Ти тут лише прописана. Чи не вважаєш, що справедливо було б, щоб у ній жив Борис? Зрештою, тут завжди була наша родинна історія.

Мені перехопило подих. Я навіть не могла втямити, як реагувати. Наші стосунки із свекрухою раніше були більш-менш рівними, аж тут вона почала шантажувати мене квартирою, хоча прекрасно знала, що її син оформив дарчу на себе та на мене. Тобто формально я теж мала право володіння. Ба більше, Володимир перед відходом наполягав, щоб усе було записано на обох, аби ми обоє почувалися впевнено.

Того дня, розсердившись, я сказала їй:

— Ви не маєте права вирішувати мою долю! Якщо мені захочеться вийти заміж (а поки що я про це й думати не можу), то точно не за Бориса.

Після цих слів вона підхопилася, і вибігла з квартири, голосно грюкнувши дверима. А вже за кілька тижнів я дізналася, що Ольга Петрівна подала до суду, бо хоче оскаржити мої права на житло. Вона почала розпускати плітки про те, що я нібито була невірною дружиною і «випросила» квартиру її сина, ще коли він був живий. У нашому будинку завирували чутки, сусіди почали відвертатися, а я залишилася сам на сам із образою та розпачем.

— Знаєш, що люди говорять? — одного ранку зателефонувала мені подруга Леся. — Нібито ти наставляла роги Володі, а тепер претендуєш на все його майно. Хто таке вигадав?

Я ледве стрималася, щоб не розплакатися. В голові крутилися думки: хіба може бути більший абсурд? Мене знесилювала вся ця ситуація, я не могла нормально спати і навіть зосередитися на роботі. У голові виринала єдина ідея: можливо, краще все продати, зібрати речі й виїхати якомога далі?

Якось увечері я сіла на кухні біля столу, тримаючи в руках фотоальбом із нашими весільними світлинами. На них ми з Володею щасливі, посміхаємося, дивимося одне на одного закоханими очима. Згадалася наша кумедна суперечка, коли ми разом вибирали шафу до спальні. І як ми разом садили квіти на балконі, щоб оточити себе затишком. Усе це видавалося таким далеким, майже недосяжним. Але жити у ворожості, у вічних судових тяганинах — хіба це життя?

Того ж вечора на порозі квартири з’явився Борис. Він стояв, як завжди, насуплений і мовчазний. Я відчинила двері, не знаючи, чого чекати.

— Привіт, — буркнув він низьким голосом. — Мама сказала, що ти не хочеш зі мною говорити.

Я нервово зітхнула.
— Борисе, не ображайся, але я правда не хочу обговорювати з тобою наше «спільне майбутнє». У мене його з тобою не може бути.

Він насупив брови, знизав плечима.

— Та я розумію. Я взагалі не знаю, чого мама домогтися хоче. Мені самому не подобається ця ідея. Просто… — він зупинився, наче злякавшись власних слів. — Вона після втрати Володі ніби з розуму зійшла. Думає, що тобі потрібен чоловік, а мені — дружина. Та я ніколи не наважувався з тобою навіть заговорити, ти для мене була… як би це сказати… занадто правильною чи що. Мені соромно.

Я була приголомшена його зізнанням. Можливо, Борис і не такий поганий, але ідея шлюбу «заради зручності» мені здавалася дико чужою. Я не хотіла бути пішаками у чужій грі. Проте ніщо вже не могло зупинити свекруху. Судові позови, плітки, натяки — усе це дедалі більше вганяло мене в депресію. У голові я знову й знову програвала варіант із продажем квартири та початком нового життя десь далеко від цих драм.

— Ярино, — подруга Леся підтримувала мене, як могла. — Може, дійсно варто залишити все це позаду? Зрештою, чи потрібно тобі боротися з людиною, яка, схоже, остаточно втратила відчуття реальності?

— Не знаю, — зітхала я. — Але ж тут кожен куточок пахне Володею. Я не впевнена, чи зможу викреслити це місце з пам’яті.

— Пам’ятати можна і без прив’язки до стін. Спогади завжди з тобою, — спокійно говорила Леся.

Від тих слів мені стало трохи легше, проте вирішити, що робити далі, я так і не спромоглася.

Ось так я живу в постійному стресі: щоденні судові розгляди, здивовані погляди сусідів і думка про те, що, можливо, мені справді краще зникнути з поля зору свекрухи. Продати квартиру, яка колись була нашою з Володею затишною фортецею, і спробувати знайти новий дім та нове життя.

Але що робити з моїми почуттями, з відчуттям несправедливості? Як не зрадити пам’ять про коханого? Я впевнена: якби Володимир був живий, він би ніколи не допустив усього цього. Проте тепер я маю сама ухвалювати складні рішення.

Як ви вважаєте, чи варто мені боротися за квартиру, щоб залишитися в місці, де я прожила з чоловіком, чи все ж почати все з чистого аркуша в іншому місці?

You cannot copy content of this page