Багато років лелека обминав дім моєї донечки, нічого не допомагало. Вона вже й у чергу на усиновлення стала, жили ми тоді в Ізраїлі (а там покинутих дітей мало, черга за малятами розтягується на роки). Ми всі дуже переживали, надію майже втратили, але живемо що робити.
І ось одного разу (тоді ще всі дивилися телевізор) у місцевих новинах показують собачий притулок, де повно породистих собак. І в кінці сюжету – світлий американський спанієль з пошкодженим оком – його тільки привезли, ще не прооперували. Картина сумна, тим більше, що ми давні поціновувачі цієї породи – емігрували із двома собаками. На той час ми їх уже поховали і зареклися – ніколи більше жодного собаки – надто все це складно.
І ось подивилися ми цей сюжет, і мій чоловік, який взагалі ніколи не плаче, мало не схлипуючи, весь у сльозах, каже, що треба взяти цього собаку. Я йому аргументи наводжу, чому ні, а він наполягає. На ранок сіла на телефон, обдзвонила всі притулки країни, телебачення. По ланцюжку знайшли собачку. З’ясовується, що в ефір вийшов сюжет двотижневої давності, що зараз із собакою один бог знає. Додзвонилася до цього притулку, кажуть, живий-здоровий, приїжджайте.
При першій же зустрічі було зрозуміло, що собака не молодий і здоров’ям не пахне, але рішення було ухвалено. Нам сказали, що зараз його приведуть в порядок, і післязавтра ми зможемо собаку забрати.
Ледве дочекалися, заїхали спершу до зоомагазину, купили все необхідне, під’їжджаємо до притулку, а там навпроти церква. Машину біля її воріт зупинили, хочемо вийти, а тут доня дзвонить: “Мамо, тату, радійте, збулося, ми станемо батьками!” Ми з чоловіком обнялися, поцілувалися і бігом побігли за своїм собакою, впевнені, що саме він приніс нам це щастя. На зворотному шляху почали йому різні імена “приміряти”. На жодне не реагує. І тут я кажу: “Ніка!”, А він голову підняв, в очі мені дивиться і хвостиком помахує.
Імена перераховувала просто так, не вдумуючись, але він обрав правильне – Ніка – богиня перемоги.
З Мережі.
Фото ілюстративне.
