Один старий чоловік переїхав жити до свого сина, невістки та чотирирічного онука. Його руки тремтіли, очі погано бачили, він шкутильгав. Сім’я їла разом за одним столом, але старі, тремтячі руки дідуся і слабкий зір ускладнювали цей процес. Горошини сипалися з ложки на підлогу, коли він затискав у руках склянку, молоко проливалося на скатертину.
Син і невістка стали дедалі більше дратуватися через це.
— Ми маємо щось зробити, — сказав син. — З мене вистачає того, як він шумно їсть, пролитого ним молока, і розсипаної їжі на підлозі.
Чоловік та дружина вирішили поставити окремий маленький столик у кутку кімнати. Там дідусь став їсти на самоті, тоді як інші члени сім’ї насолоджувалися обідом. Після того, як дідусь двічі розбивав тарілки, йому почали подавати їжу у дерев’яній мисці. Коли хтось із сім’ї миготливо поглядав на дідуся, іноді у нього були сльози в очах, бо він був зовсім один. З тих пір єдиними словами, які він чув на свою адресу, були гострі зауваження, коли він впускав вилку або розсипав їжу.
Чотирирічний хлопчик спостерігав за всім мовчки. Якось увечері, перед вечерею, батько помітив його гравцем з дерев’яною тріскою на підлозі. Він ласкаво спитав малюка:
— Чим ти займаєшся?
Хлопчик довірливо відповів:
— Я роблю маленьку миску для тебе і мами, з якої ви будете їсти, коли я виросту.
Хлопчик усміхнувся та продовжив працювати. Ці слова так приголомшили батьків, що вони втратили мову. Потім на їхні обличчя вкрив смуток і жаль. І хоча жодного слова не було вимовлено, обидва знали, що треба зробити.
Того вечора чоловік підійшов до дідуся, взяв за руку і ніжно провів його до сімейного столу. Усі дні, що залишилися, він їв разом із сім’єю. І чомусь ні чоловік ні дружина більше не турбувалися, коли падала вилка, розливалося молоко або бруднилася скатертина.
