— Ти в своєму розумі? — Ольга жбурнула рушник на стілець. — Ти навіть не подумав запитати мене?
Олексій відклав телефон і підвів очі. Голос його був нарочито спокійним, але губи трохи стиснулися.
— Вона поживе у нас кілька тижнів. Інших варіантів немає.
— Немає варіантів? — Ольга підняла брови, і в її тоні відчувалася насмішка. — А квартиру свою навіщо здала? На відпочинок захотіла накопичити?
— Ти не розумієш! — Олексій підвівся з-за столу. — Це її рішення. Вона хотіла трохи підзаробити, але я ж не можу залишити маму на вулиці!
— А мене залишити без нормального життя ти можеш?
Ольга сіла на стілець — від обурення у неї перехопило подих. Олексій щось говорив, але вона не чула. У голові крутилася одна думка: “Він навіть не запитав”.
— Я на це не підписувалася, — Ольга нарешті змогла вдихнути, її голос прозвучав тихо, але твердо.
— Що з тобою відбувається? — Олексій запустив руку у волосся. — Це всього два тижні. Чому ти так сердишся?
Відповіді не було. Ольга різко встала і вийшла з кухні, залишивши чоловіка самого.
Двокімнатна квартира на околиці Києва, де Ольга й Олексій жили вже п’ять років, давно здавалася, й була занадто тісною. Не тому, що не вистачало місця, а тому, що давили стіни, ніби ввібрали кожну сварку, кожну незручну паузу.
Але Ольга ще пам’ятала, як колись закоханий Олексій приїхав до неї, щоб забрати її з гуртожитку після закінчення навчання. Тоді він здавався сильним і надійним, готовим захищати її від усього світу. Але не від власної матері. Валентина Петрівна була владною жінкою, суворою й завжди впевненою у своїй правоті. Вона переїхала до Києва після виходу на пенсію, щоб бути “ближче до сина”, але Ольга з самого початку відчувала, що це не через любов і турботу.
— Ти неправильно солиш суп, — говорила Валентина Петрівна під час сімейних обідів. — Олексій з дитинства не любить недосолене.
Ольга намагалася усміхатися, іноді навіть погоджувалася, але кожне зауваження наче залишало занозу.
Остання велика сварка сталася півроку тому. Тоді Ольга прийшла з роботи і виявила, що свекруха, відчинивши квартиру своїми ключами, перекладає речі у шафах на кухні.
— Я просто прибирала, — заявила вона, навіть не зніяковівши.
— Без мого дозволу? — Ольга намагалася говорити спокійно, але голос тремтів.
— Ну, звісно. А ти думаєш, я мала сидіти тут і чекати, коли ти нарешті прийдеш додому? — Валентина Петрівна зітхнула і, поправивши окуляри, продовжила розбирати полицю.
Коли Олексій повернувся додому, Ольга вимагала, щоб він поговорив з матір’ю і забрав у неї ключі. Він спочатку пообіцяв, але розмова закінчилася фразою: “Ти ж знаєш, вона не хотіла нічого поганого”.
І ось тиждень тому Ольга вперше почула, що Валентина Петрівна здає свою квартиру на два тижні якимось далеким родичам, які приїдуть до міста у справах.
— Навіщо? — запитала вона Олексія, коли він нещодавно згадував про це за вечерею.
— Мама хоче трохи заробити, а тут такий шанс, — відповів він, навіть не відриваючись від телефону.
Ольга думала про те, що чоловік знову просто поставив її перед фактом. “Ти не розумієш, — повторював він кожен раз, — вона моя мати”. Вона відчувала себе чужою в своєму власному домі.
Нарешті Валентина Петрівна з’явилася на порозі з валізою. Ольга розуміла, що цей момент неминучий, але її дратувало, що рішення було прийнято за її спиною.
— Ну ось і я, — проговорила свекруха, озираючи передпокій. — У вас тут затишно, звісно. Трохи тісно, але на пару тижнів зійде.
Ольга, стримуючи себе з останніх сил, натягнуто усміхнулася:
— Доброго дня. Проходьте.
Олексій вискочив з кімнати, щоб допомогти матері з валізою. У його очах читалося полегшення, ніби він боявся, що дружина влаштує сцену прямо на порозі.
— Ти ж знаєш, що я не люблю чай у пакетиках, — заявила Валентина, глянувши на кухонний стіл.
— Не знала, — відрізала Ольга, кинувши погляд на Олексія. — Але думаю, ви якось переживете.
Чоловік удав, що не чує, і почав розпаковувати валізу матері.
Перший день минув відносно спокійно. Валентина Петрівна освоювалася, коментувала все підряд, задавала питання, на які Ольга відповідала через силу. Олексій весь вечір сидів за ноутбуком, що ще більше дратувало її. Але вже на другий день почалися зауваження.
— Ольго, ти неправильно миєш посуд. Дивись, ось тут залишаються плями. Я тобі покажу, як треба.
— Валентина Петрівна, дякую, я справлюсь.
Але вона не справилася — точніше, не справилася з собою. До кінця тижня дім нагадував ринг, де два противники чекали, хто зірветься першим. Олексій, як завжди, займав позицію нейтрального спостерігача.
На суботу була запланована святкова вечеря з нагоди дня народження Ольги. Іменинниця готувала цілий день, міркуючи, чи зможе вона приготувати хоча б одну страву, за яку її не дорікнуть. До вечора стіл був накритий, але атмосфера залишалася натягнутою.
— Ну що ж, не можу сказати, що це шедевр, — свекруха, спробувавши салат. — Але для твого рівня цілком непогано.
Ольга поклала виделку на стіл.
— Валентина Петрівна, мені здається, ваш рівень коментарів теж не шедевральний.
Олексій кашлянув, явно намагаючись змінити тему, але його мати не збиралася зупинятися.
— Я просто хочу, щоб ти росла. Олексій звик до іншого. Знаєш, я навіть дивуюсь, як він з тобою уживається.
— Мамо, ну досить, — нарешті втрутився Олексій.
Але було вже пізно. Ольга різко підвелася.
— Знаєте, Валентино Петрівно, по-перше, дякую за привітання. А по-друге, у мене є одна пропозиція. Може, ви просто більше не будете тут жити?
— Оля, ти що несеш? — Олексій піднявся, але дружина вже йшла до спальні.
— Я просто думаю, що, раз ваша мати здає свою квартиру, могла б зняти собі іншу, дешевшу. Логічно, правда?
Закриваючи двері, Ольга почула, як Олексій каже матері:
— Не звертай уваги. Це все нерви.
Вона сіла на ліжко і закрила обличчя руками. Олексій не розумів. Ніколи не розумів.
У перший рік вона справді намагалася налагодити стосунки. Купувала для свекрухи подарунки, телефонувала, запрошувала в гості. Але кожного разу все руйнувалося в ту мить, як тільки Валентина Петрівна переступала поріг їхнього дому. Вона не просто приходила — вона займала собою весь простір і диктувала правила.
Щоб розвіятися Ольга пішла до подруги. Потрібно було випустити пар. Вона повернулася додому пізно. Провела вечір у подруги, яка мовчки слухала її скарги, час від часу доливаючи вино в бокал. Олексій за цей час навіть не написав, що було дивно.
Коли Ольга зайшла у квартиру, було тихо. Валентина спала у кімнаті, Олексій — на дивані у вітальні. Ольга відчувала себе чужою у власному домі, але саме ця думка додала їй рішучості.
Вранці Ольга встала першою і пішла на кухню пити каву.
— Ти щось рано сьогодні, враховуючи, що півночі десь гуляла, — зауважила свекруха, сідаючи за стіл.
— Так треба, — відповіла Ольга, не обертаючись.
Через хвилину вона поставила перед Валентиною Петрівною чашку кави і сіла навпроти.
— Валентино Петрівно, давайте поговоримо. Чесно.
— Говори давай, послухаю, — відповіла свекруха.
— Я не хочу вас образити, — почала Ольга, намагаючись підібрати слова. — Але вам, здається, не зовсім комфортно у нас? Можливо, вам слід подумати про інші варіанти на залишок тижня?
Валентина стиснула губи.
— Це ти натякаєш, що мені пора їхати?
— Не натякаю, а говорю прямо, — Ольга не відводила погляду. — Ми з Олексієм повинні жити своїм життям. Це наш дім.
На кухню увійшов Олексій. Його волосся було розкуйовджене, на обличчі застигла розгубленість.
— Що тут відбувається?
— Твоя дружина виганяє мене, — Валентина підсіла до сина, наче шукаючи підтримки.
— Ніхто вас не виганяє, ви ж не диявол, зрештою, — Ольга підвелася. — Але твоя мати не може тут жити, Льош. Це руйнує нашу сім’ю.
Олексій замовк. Його погляд метався між жінками, але рішення не було.
— Ти можеш хоч раз висловити свою думку? — нарешті випалила Ольга. — Хоч раз вибрати, кого ти підтримуєш?
— Оля, це негарно, — відповів він нарешті. — Мама всього на пару тижнів. Ти ж розумієш.
Вона підійшла ближче, стисла кулаки, але голос залишився спокійним:
— Я більше не буду нічого розуміти. Якщо ти не можеш поставити нашу сім’ю вище, я йду.
Ці слова, як удар по склу, нарешті змусили його застигнути.
— Ти серйозно?
— Серйозно, Льош. Або ми починаємо життя удвох, або ти живеш з мамою. Вибирай.
Того ж вечора Валентина Петрівна зібрала валізу.
— Ти задоволена? — запитала вона на прощання.
— Просто живіть своїм життям, — відповіла Ольга, дивлячись їй прямо в очі.
Олексій мовчав. Йому було важко, але він зрозумів, що вже не може нічого змінити. Коли двері за свекрухою закрилися, Ольга вперше за довгий час відчула, що може дихати вільно.
Олексій сидів за столом, поклавши голову на руки.
— У нас є шанс? — запитав він, піднімаючись.
— Тільки якщо ти цього хочеш, — відповіла Ольга.
Їхні стосунки починали змінюватися. Як буде далі, Ольга не знала. Але вона вирішила, що тепер все буде за її правилами.