fbpx
Дозвілля
Ніколи не думала, що зі мною таке трапиться. Зі мною, у якої все було правильно і в порядку. А тепер ось. Зате тепер я нікого не осуджую. Особливо за любов

Те, що відбувається у моєму житті… Може, це неправильно… І навіть не морально. Я вже мільйони разів думала про це й не знаходила відповіді. Взагалі я тепер не знаю, що правильно, а що ні. Але все одно. Якби я тоді туди не поїхала, якби поїхала раніше чи пізніше – нічого не було б. Ходила б я і далі вдавано щаслива і благополучна. З величезною пусткою в душі й неймовірною тугою в серці…

Два роки тому моє кохання до чоловіка зникло безслідно. Вірніше, він його знищив. Ніби й випадково. І не треба було мені тоді ввечері заїжджати до нього на роботу… Банальна історія – зайти в кабінет і застати чоловіка з співробітницею… Не “з” , а “на” … Ось так. Був скандал, було багато безсонних ночей, було ніби примирення. А кохання зникло, назавжди. Він був моїм першим і єдиним мужчиною… Але… Ще є Настуня. Донька. Яка любить тата, здається, більш ніж мене… Є хата, є авто, є вісім прожитих разом років, є це село, де нас знає кожний собака, є мій нудний жіночий колектив, де я мушу бути щасливою й гарною. А мені хочеться вити… Як все змінилося…

Того весняного дня ми вибралися невеличкою жіночою компанією в ліс. Зробили собі свято. Випили вина… Було гарно й весело. Неподалік відпочивала інша компанія. Чоловіча. Ось тут і сталося…

Він підійшов до нашого гурту – показний, імпозантний, владний. У таких одразу впізнають начальників. Заговорив. Я замилувалася ним так, без зайвих думок. Він був зовсім не з мого світу, а звідкись здалеку. Ніби інопланетянин. Ми порозмовляли трішки, він дав свою візитку і написав на ній кілька цифр – номер телефону.

Я глянула на посаду – Матір Божа! – я така маленька…

Але я зателефонувала. У нього якраз був день народження. І він здивувався, що дав мені цей номер, відомий, може лише декільком особам. Потім ми зустрілися. Він був дуже мудрим… На двадцять років від мене старшим і… рідним. З тих, що цінують жінку. Я відчувала, як він мене хоче, але він не наполягав. Я закохалася. І відчула, що комусь потрібна.
За кілька отих місяців було все: ми сварилися, мирилися, один раз я навіть наважилася належати йому… Один раз…

Я літаю, ніби на крилах, ожила і погарнішала, його дзвінків чекаю як повітря. Собі не вірю, що у випаленому серці знову з’явилося почуття. Дивлюся на світ зовсім іншими очима – повсюдно ввижається він. Якби він покликав – пішла б світ за очі. Він не кличе… Хоч уже більше ніж десять років розлучений з дружиною, а діти і мають свої сім’ї…

Я приходжу додому і бачу: свого чоловіка. Того, який мене знехтував, який не раз підіймав на мене руку, коли повертався напідпитку хтозна-звідки. І все одно мені, є він чи нема, тверезий чи ні. Наготую вечерю… Маю натхнення готувати. А як би готувала для Нього! Але мала, батьки, і робота… А він не кличе…

Одного разу ми збиралися на концерт. Я зайшла до нього на роботу, а там «весела» компанія. Якісь у них неприємності були.

“Ви знаєте, хто це прийшов? Вона буде моєю дружиною, а поки що – це моя любаска” – сказав: він і виголосив тост за доступність жінок…

Я відповіла, що п’ю за кохання, перехилила келих, а потім вилила йому на костюм банку соку і гримнула дверима.

Він телефонував перепрошував. Я вибачила. Я б усе йому прощала. Бо кохаю. Він змінив мене. Я відчула себе людиною. Але я – не для і готелів і кабінетів… Хочу бути коханою дружиною, але не можу – не кличе…

Але я не хочу, щоб це закінчувалося. Я щаслива. А хто знає, чи зможу ще коли-небудь любити і бути щасливою…

Мене мучить це роздвоєння, цей обман. Я б усе покинула, пішла б за ним, якби покликав, а – не кличе… І я чекаю дзвінків і нечастих побачень. Він старший, він розумний і ніжний. Він мій.

Я стільки всього передумала, лежачи ночами без сну, думаючи про нього, і про себе… Про життя своє, і про те, що це неправильно і не морально, і про те, що не хочу, щоб це закінчилось, не хочу відмовлятися від щастя, не хочу бути без нього, бо без нього не можу жити. І про те, що не кличе… а я чекаю. І про те, що було б, якби я тоді туди не поїхала…