Я не можу стриматись, коли мова заходить за мого брата. Я ніколи не називала його образливими словами вголос, бо так не пасує “вихованій дівчині”, але сьогодні, схоже, терпіння моє майже закінчилося. Я завжди була тією, хто не вміє відмовляти, хто робить усе, щоб уникнути конфліктів. Але Артур постійно випробовує мою витримку, і зараз я починаю думати, що це вже за межею.
Я ще вчуся, живу у гуртожитку, але коли вихідні чи просто хочеться трохи домашнього затишку, я повертаюся додому. Нашої мами немає вже кілька років — вона поїхала на заробітки в Італію, щоб допомогти нам з грошима, тож квартира залишилася нам з братом. І тут все не так просто.
Артур вважає себе господарем цього житла, а мене — служницею, яка повинна догоджати його примхам. Він старший, і, мабуть, думає, що через це має наді мною владу. І хоч би скільки разів я намагалася обговорити це, усе закінчувалося тим, що він відмахувався від мене і робив по-своєму. Я молодша? Ну от і терпи. А те, що я втомлююся після занять, готую й прибираю — це дрібниці для нього. Це не робота, за його словами.
Одного дня, коли я повернулася з гуртожитку, я планувала просто полежати з книжкою. Але не встигла я навіть роззутися, як двері гримнули, і у квартиру зайшов Артур зі своєю черговою “дівчиною тижня”. Висока, зухвала, з нафарбованими губами й мішком брендових речей на руці, вона одразу ж оглянула мене, ніби перевіряючи, чи я гідна її уваги.
— Привіт, — кинув Артур, навіть не подивившись на мене. — Прибрала? Молодець. Ось тобі гроші. — Він кинув мені на стіл кілька купюр, як якійсь служниці. — І зроби нам каву.
Моє серце затріпотіло від несправедливості. Я подивилася на ті гроші, відчуваючи, як гнів підіймається всередині. Вони лежали там, як символ всього того, що відбувалося між нами. Але замість того, щоб сперечатися, я промовчала. У таких ситуаціях я завжди мовчала.
— Дарусю, це моя сестричка, — сказав він, усміхаючись своїй дівчині. — Але ти не хвилюйся, вона тебе не потурбує.
— Ой, — вишкірилася Дарина, — яка мила дівчинка. А вона завжди так?
Я відчула, як кров прилила до обличчя. Вони говорили про мене, ніби мене тут не було. Але я знала, що якщо зараз відповім, то це перетвориться на сварку, а я завжди уникала конфліктів.
— Ну що, сестричко, — продовжив Артур, звертаючись до мене вже без жодної усмішки, — давай, біжи робити каву. Ти ж все одно тут будеш ночувати, куди ж ти дінешся від мене?
Це було вже занадто. Я схопилася і нарешті не витримала:
— Ти що, думаєш, що я твоя служниця? — голос тремтів, але я намагалася тримати себе у руках. — Я тут не для того, щоб виконувати твої накази! Ти живеш у цій квартирі, так само як і я, і ти не маєш права так до мене ставитися!
Артур подивився на мене, явно здивований, але його обличчя швидко повернуло собі звичну холодність.
— Ой, не починай, — відмахнувся він. — Що ти хочеш довести? Це просто квартира. Я тут живу, ти тут ночуєш. Що не так?
— Що не так?! — я майже кричала. — Ти постійно мене зневажаєш, Артуре! Ти поводишся так, ніби я тут зайва. А це не тільки твоє житло!
Дарина тихо усміхалася, спостерігаючи за нашою суперечкою, і це ще більше дратувало мене. Вона навіть не намагалася втрутитися, і це робило її ще більш зневажливою у моїх очах.
— Та що ти так розкричалася? — знову звернувся до мене Артур, явно втрачаючи терпець. — Ми ж родина, ну!
— Родина? — я глянула на нього з гіркотою. — Родина не принижує одне одного. Родина не ставить когось на коліна тільки тому, що вони молодші. Ти навіть не усвідомлюєш, як сильно ти мене ображаєш, Артуре.
Він замовк на мить, ніби зважував мої слова. Але потім його обличчя знову стало холодним, а голос – байдужим.
— Я тебе не змушував нічого робити, — сказав він. — Ти сама вирішила допомагати, сама вирішила жити за своїми правилами. Якщо не подобається — можеш повернутися у гуртожиток і не приходити сюди взагалі.
Я подивилася на нього і зрозуміла, що вже не відчуваю нічого, крім глибокого розчарування. Я стільки років намагалася вибудувати стосунки з ним, але виявилося, що ми з ним — просто чужі. Навіть не родичі.
Замість відповіді я розвернулася, взяла свою сумку і пішла до дверей. Артур щось бурмотів за спиною, але мені вже було байдуже.
Того дня я вирішила, що більше не буду терпіти. Я більше не буду тією, хто мовчить, коли її принижують. Після прогулянки я повернулася додому опівночі. На моє здивування, у квартирі нікого не було. В університеті змінили правила й у гуртожитку для всіх не було місця. Через те, що я місцева, мене туди не заселять, тим більше посеред навчального року. І чому я маю з’їжджати? Ні, треба відстоювати свої кордони.
Наступного дня брат поводив себе так само зухвало, але я вже не реагувала на його образи та витівки. Просто прибирала та готувала те, що сама люблю. Я стала до нього холодною та відчуженою. Подивимось, можливо моя поведінка на нього якось вплине і він змінить своє ставлення до мене. А якщо ні, що мені робити в цій ситуації і як жити далі?