fbpx
Дозвілля
Не можу їздити на гостину до власної сестри. Потім довго прийти в себе не можу і не хочу ні з ким розмовляти. Не розумію, як же так сталось, а головне – чому?

Не розумію, як так вийшло, і не можу їздити до старшої сестри в гості. Ні, це не заздрість, не подумайте. Просто якось не справедливо, і зрозуміти, чому так, я поки що не можу. Вона – в розкоші, я – ледь на харчі заробляю.

Старша сестра на трійки закінчила школу, пішла на курси перукарів. Працювала спочатку вдома або до людей ходила, а потім влаштувалася в обласному центрі в якийсь салон. Здобувати подальшу освіту сестра не схотіла.

Я ж випустилася зі школи з золотою медаллю, сама вступила у виш. Батьки тягнулися, давали мені гроші на тиждень, платили за квартиру, щоб я не жила в гуртожитку, де завжди гамірно і добре вчитися не можливо.

Коли я закінчувала університет, сестра вже була перший раз заміжня, працювала так само перукарем. Я ж заміж не поспішала, хотіла спочатку стати сама на ноги. Але все ніяк не виходило… Спеціальність в мене філологічна, мені хотілося працювати десь в редагуванні, друкарстві, але роботи гідної не знаходилося, тож я залишилася поки що працювати на кафедрі університету. Зарплата – копійки, то ж мені так само допомагали батьки.

В університеті я познайомилася з молодим викладачем Сашком, почали зустрічатися, а потім і розписалися. Чоловік переїхав до мене у знімну квартиру, бо сам він з райцентру, жив у викладацькому гуртожитку.

Минуло 15 років. Я так і працюю на кафедрі, Сашко так і викладає. Пише на замовлення дипломні, курсові. Я додатково майже не заробляю, бо в нас діти підлітки, багато часу й уваги приділяю їм. Житло досі знімаємо. Вже змінили три квартири, а на свою відкласти з наших заробітків не виходить. Так можемо дозволити собі раз на рік поїхати з дітьми на море, але не більше.

А моя сестра живе. Як кажуть, «в шоколаді». Від першого чоловіка пішла до свого залицяльника, а мужчина виявився заможним. У сестри вже свій власний салон краси, в нього якийсь прибутковий бізнес. Живуть в своєму будинку за містом. По за кордонах катаються. Виховують одну дочку.

Вже багато років ми з сестрою майже не спілкуємося. Ні, я не можу сказати, що заздрю їй, але все це якось не справедливо…
Сестра часто раніше кликала в гості, і ми іноді їздили, але коли я її у відповідь запрошувала, в них завжди якісь причини, щоб відмовитися. Ну, я і перестала запрошувати, а самі ми до них більше не їздимо. Мені так і краще, не має зайвого приводи порівнювати наші статки.

Мама говорить мені іноді, що це все не головне, що нам треба спілкуватися, бо ми ж рідні, а вони з татом старіють… Я розумію, що мама права. Але я пам’ятаю себе після відвідин сестри. Плачу і не можу до тями прийти ще довго. Навіть розмовляти ні з ким не хочеться.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.