fbpx
Дозвілля
Наступного дня мати розповіла йому, як від Галі пізніми вечорами Дмитро Коваль виходить. І хоч бачила те Ромина мама лише раз, та невістка, яка не могла онука подарувати, вже давно їй не подобалась, то й піднесла синові інформацію у всіх барвах

Їхня любов була як сонечко, осяювала їх самих і все навкруги. В селі ними любувалися, всі знали, що Галя й Ромчик – пара, ще відколи їм мабуть років по 10 було.

Коли за 17-річною Галею став по п’ятках ходити Дмитро, син заможного сільського фермера, Галина мати, вдова-Оксана, й не проти була б, щоб донька змінила свої вподобання, та Галя й чути нічого про це не хотіла, Дмитра близько не підпускала, бо думки її належали лише Ромчику.

Одружилися, весілля дуже скромне було, бо родини обидві прості, з невеликими статками. Оксана – вдова, продавщиця в їхньому сільському магазині. У Ромкиних тата й мами – четверо молодших дітей, яких підіймати треба.

Та хіба у весіллі щастя? Щастя їхнє було у невеличкій хаті, яка дісталася Роману у спадок від прабабці, а вони вже самі зробили в ній свіженький ремонт. Вони його плекали-берегли, тішилися ним, не могли надихатися одне одним… Тільки такої бажаної дитинки Бог не давав. Сім років минуло, а дитячий сміх в їхній оселі так і не залунав досі.

Їздили і по місцевих спеціалістах, знахарях, побували і в Києві. Дослідження, обстеження, а результату – нуль. Взяти чужу дитинку вагалися обоє: не впевнені були, що зможуть нерідному дитяті подарувати справжню любов. Хотілося своє маленьке щастячко, продовження їх самих…

В столиці запропонували дуже дорогу процедуру. Щоб заробити на неї. Ромко подався працювати водієм закордон, у Литву. Товариш давно його звав, та Ромка все не хотів Галю свою залишати. Ну а тут вже сіли, поговорили, вирішили: треба. Як вдасться добре Ромі заробити, то ще й до хати додаткових кімнат добудують.

Тиждень Роман дома – місяць-два у рейсах. А Галю Дмитро, що досі неодруженими одинаком живе, увагою оточує. Галя навіть жаліла чоловіка: це ж треба, скільки років не може в собі ті почуття до неї перебороти-вгамувати. Запросила навіть на чай одного разу, поговорити вирішила, ще раз нагадати, що чоловіка Романа понад усе любить, що немає в нього, Дмитра, шансів, хоч він і хороший хлопець.

Того вечора, якраз коли Дмитро від Галя виходив, повз невістчину хату Ромчина мати проходила. За кілька днів по тому Галя відчула в собі такі бажані довгождані зміни. Як же вона зраділа! До церкви пішла, вдячні свічечки Богу за їхній з Ромою ставила, молилася гаряче й щиросердно, дякувала небесам.

Чоловікові вирішила не дзвонити, хотіла дочекатися – тиждень лишилося і порадувати новиною: не треба їм тих дорогезних процедур, прийшов час – і все само вийшло! Як же вони раділи, Ромко того вечора, коли почув від дружини заповітну звістку, кружляв в її кімнатою на руках, сміявся своїм дзвінким хлопчачим сміхом від почуттів, які їх обох переповнювали…

Наступного дня мати розповіла йому, як від Галі пізніми вечорами Дмитро Коваль виходить. І хоч бачила те Ромина мама лише раз, та невістка, яка не могла онука подарувати, вже давно їй не подобалась, то й піднесла синові інформацію у всіх барвах.

Ромко повернувся додому від батьків темний, наче хмара.

– Навіщо ти так зі мною? Я ж заради нас туди поїхав, а ти. – дивився на дружину з-під нахмурених темних брів.

– Ну що ти, Ромочко? Хіба не хорошим словам матері віриш більше, ніж моїм? Ти ж знаєш мене з 13-ти літ, хіба не відчув би душею, якби я дійсно таке зробила?

Наче кішка чорна побігла між ними відтоді. І хоч сказав батькам Роман, що вірить жінці, а не матері, та черв’ячок в його душі не спав більше ніколи, а точив, точив.

З’явилися двійнята. Схожі на матір, як краплиночки води, кирпатенькі і з ластовиннячком, яке так любив цілувати на Галининому носику Рома. А де ж його, Ромині, риси? Навіть оченята мамині, блакитні, а не його, карі.

Галя говорила: підростуть, зміняться, ось пробачиш! Але йому чомусь ввижалося, що серед Галиних рис в обличчях малюків проглядає щось Дмитрове.

Галі так гірко від чоловікових підозр було, що марніти почала, занедужала, худнула, сама на себе переставала бути схожою. Те щастя, в якому купалися вони колись, наче в прозорому озері, розтануло у підозрах і гризотах, висушилося недовірою.

Коли у Галі у містечку під столицею занедужала рідна тітка і запросила її доглянути за собою, пообіцявши відписати будинок, Галя сказали Романові:

– Поїду з хлопцями. Втомилася тут у селі, втомилася від нас з тобою. Ми давно вже не ті, не справжні, загублені. Нам обом розібратися треба. А ти приїзди до нас, коли тільки захочеш, ми завжди тебе чекатимемо!

Приїздив Рома не часто. А потім і зовсім перестав. Мама Оксана під час одного з візитів до дочки й онуків розповіла, що Рома привів в їхню хату дівицю з сусіднього села.

Розлучення пройшло тихо, Галя навіть від аліментів відмовилася, нічого від нього не хотіла. Через три роки лише здалася, відповіла Дмитрові на його багаторічне чекання. Все ж коли чоловік поруч – легше. Нехай не коханий, але добрий, надійний. Який довіряє й ні в чому не підозрює.

Приїхала якось з дітьми в рідне село, не часто це бувало, але іноді все ж тягло. Оксана, Галинина мати, на той час вже також не сама була, трапився і на її шляху, через багато років після того, як не стало тата, гідний чоловік. Галя раділа за матір, раділа, що є тепер і в неї сильне плече поруч.

Йшла рідними вулицями, вдихала повітря, яке любила від появи на світ, яким вони колись дихали разом з Ромком. Якусь незвичну порожнечу відчувала сьогодні в цьому повітрі. Літо. А в ньому – холодок якийсь, аж моторошний. Дослухалася до себе. Намагалася зрозуміти ці дивні відчуття.

Назустріч – колишня свекруха у темній хустині. Ось і відповідь: не дихає більше цим повітрям Рома. Її Ромчик, батько її дітей.

Галя підійшла до свіжого, уквітчаного горбочка, тримаючи за руки двох десятирічних, однакових з лиця хлопчиків, їхніх дітей.

— Ось ми, Ромочко, біля тебе, – думала гірко. – Як би ж ти тоді повірив і не відпустив, все б могло інакше бути. – Їй так хотілося обійняти його, але цього вже ніколи не буде, хіба уві сні.

Ще три дні погостюють вони у матері й дядька Миколи: вона, хлопчики, Діма. А потім поїдуть у затишний будиночок під Києвом, туди, де тепер їх дім.

Автор – Альона Мірошниченко.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.