Настав час спати, і маленьке зайченя міцно схопило великого зайця за довгі-довгі вуха. Зайченя хотіло точно знати, що великий заєць його слухає.
– Знаєш, як я тебе люблю?
– Звичайно, ні, малюк. Звідки мені це знати?
– Я люблю тебе – ось як! – і зайченя розкинуло лапи широко-широко.
Але у великого зайця лапи довші.
– А я тебе – ось як.
“Ух, як широко”, – подумало зайченя.
– Тоді я люблю тебе – ось як! – і воно потягнулося вгору щосили.
– І тебе – ось як, – потягнувся за ним великий заєць.
“Ого, як високо, – подумало зайченя. – Мені б так!”
Тут зайченя здогадалося: перестрибнула на передні лапики, а задніми вгору по стовбуру!
– Я люблю тебе до самих кінчиків задніх лап!
– І я тебе – до самих кінчиків твоїх лап, – підхопив його великий заєць і підкинув угору.
– Ну, тоді … тоді … Знаєш, як я тебе люблю? … Ось так! – і зайченя застрибало по галявині.
– А я тебе – ось так, – посміхнувся великий заєць, та так підстрибнув, що дістав вухами до гілок!
“Ось це стрибок! – подумало зайченя. – Якщо б я так умів!”.
– Я люблю тебе далеко-далеко по цій стежці, як від нас до самої річки!
– А я тебе – як через річку і по-о-о-он за ті пагорби …
“Як же далеко”, – сонно подумало зайченя. Йому більше нічого не приходило в голову.
Тут вгорі, над кущами, воно побачило велике темне небо. Далі неба нічого не буває!
– Я люблю тебе до самого місяця, – шепнуло зайченя, і закрило очі.
– Треба ж, як далеко … – Великий заєць поклав його на ліжечко з листя.
Сам влаштувався поруч, поцілував його на ніч … і прошепотів йому на вухо:
– І я люблю тебе до самого місяця. До самого місяця … і назад.
Автор: Сем Макбратні
