Надія відклала убік телефон. Обіцянки, даної донці, вона дотримувати не збиралася, їй нікуди було йти, та й не хотілося. Подруг у неї було мало, та й ті були зайняті постійними турботами про сім’ї, чоловіків, дітей, а хтось уже й про онуків.

– Мамулечко, що ж ти знову вдома сидиш, пішла б кудись, розвіялася. – Совістила Надію донька Катя під час телефонного дзвінка.

– Піду, піду обов’язково. – Пообіцяла Надія. Вона розуміла, що донька намагається підтримати її і не хотіла засмучувати.

– Як тільки дадуть відпустку, ми зі Славчиком обов’язково до тебе приїдемо. – Пообіцяла Катя. – Все, мамулечко, час бігти, цілую. – Попрощалася вона.

Надія відклала убік телефон. Обіцянки, даної донці, вона дотримувати не збиралася, їй нікуди було йти, та й не хотілося. Подруг у неї було мало, та й ті були зайняті постійними турботами про сім’ї, чоловіків, дітей, а хтось уже й про онуків.

Самій вештатися парком? Ні, не хотілося. Загалом нічого не хотілося. Особливо не хотілося усвідомлювати, що вона у п’ятдесят шість залишилася сама, адже все своє життя вона жила для сім’ї, у турботах про доньку та чоловіка. Але Катя рік тому вийшла заміж. В’ячеслав був добрим чоловіком, чудовим фахівцем, консультації якого потрібні були то на одному підприємстві, то на іншому. Через це молодята поки не могли осісти на одному місці. В’ячеслав їздив у відрядження, а Катя супроводжувала чоловіка.

– Все життя плануєте отак їздити? А як діти будуть, щоразу до нового садка, до нової школи звикати? – хвилювалася Надія за дочку.

– Усе життя не будемо. Мені всього двадцять чотири, мамо. З дітьми поки не поспішаємо. Натомість платять добре, назбираємо грошей, а потім Славчик переведеться. – заспокоювала Катя.

Зараз, поговоривши з донькою, Надія подумала, як було б чудово, якби Катя з чоловіком жили тут, поряд, мали б діток. Ось тобі і заняття, і турбота, і можливість знову почуватися потрібною. Так, почуватися потрібною, ось чого Надії не вистачало… Чоловік Борис, з яким вона прожила майже тридцять років, майже одразу після весілля доньки, зізнався, що в нього вже два роки стосунки з іншого.

– А як же я? – запитала розгублена від такої новини Надія, доки Борис збирав речі.

– А ти, Надю, вже не така, як раніше. Мені з тобою нудно. – знизав він плечима.

Нудна? Що означає – нудна? Не розуміла Надія. Всі роки у шлюбі з Борисом, Надія намагалася облаштовувати затишок у домі, тримати чистоту, тішити смаколиками. Часто, відсуваючи себе на задній план, вона старалася для доньки та чоловіка.

І ось тепер, залишившись на одинці з собою, вона подумала: так, мабуть, я справді нудна. Адже тепер вона зовсім не знала, що їй робити, чим себе зайняти. Для себе однієї їй не потрібно було по три години на день стояти біля плити, нескінченно стежити за чистотою комірців і гладити білі сорочки чоловіка, щоби щодня у нього був свіжий одяг.

Тепер, коли вона була сама, їй здавалося, що навіть пил у квартирі накопичується набагато повільніше. Добре хоч робота рятувала, там можна було відволіктися. Але через три дні наставала запланована на вересень відпустка.

Надія планувала змінити шпалери, штори у вітальні та диван і, можливо, щось ще з інтер’єру, Борис постійно казав, що ремонт у них теж якийсь нудний, не сучасний, а диван давно став незручним.

І ось тепер, Надія сиділа на цьому дивані, дивилася на шпалери та штори, і думала, що їй тут все подобається. І скоріше, це не диван став незручним Борисові, а Надія і життя з нею.

Наразі ремонт робити не хотілося, але у відділі кадрів сказали, що відпустку вже неможливо перенести. Тому Надія збиралася провести його віч-на-віч зі своїми похмурими думками на старому дивані.

– Мамо. – Катя знову зателефонувала наступного дня. – У тебе ж відпустка на носі? Тут таке діло, у Славчика в селі занедужала тітка. Ну зовсім нема кому за нею доглядати, літня людина, сімдесят років цього року виповнилося. Можливо, ти зможеш? Пригадую, що ти нічого не планувала. А там плюс: природа, свіже повітря. – Розписувала місцеві красоти Катя.

Надія тітку В’ячеслава не знала, навіть на весіллі не бачила. Та й що то за весілля було – одна назва: розписалися молоді, та в кафе посиділи тісним колом. Але погодилася допомогти, таки літня людина.

Отримавши адресу та інструкції, як швидше дістатися, за три дні рано-вранці, Надія стояла біля воріт потрібного будинку. З-за воріт долинав спів. Слів, правда Надія не розібрала:

– Ах ти, безтолковий, прямо під ноги лізеш! А ти, вертихвістко, куди зібралася? П’ятий день від тебе яєць немає, дивись у мене, на бульйон пущу!

Надія тихенько увійшла у двір. Від ганку до стайні, несучи величезну каструлю і наспівуючи, йшла жінка в квітчастому халаті і в’язаній кофті. Мабуть, це і була господиня дому Розалія Дмитрівна.

– Куди ж це ви таку каструлю тягнете? Вам не можна. – Надія поспішила допомогти, але відразу мало не спіткнулася об щеня, що крутилося під ногами.

– Як куди? Поросятам їсти насипати. Що значить не можна? – Господиня здивовано подивилася на гостю.

– Ви Розалія Дмитрівна? – Вирішила уточнити Надія.

– Так, Розалія Дмитрівна. – кивнула головою господиня.

– То ви ж хворієте, вам спокій потрібен, лежати, ліки пити, а ви такий тягар тягаєте.

– Хто хворіє? – знову здивувалася Розалія Дмитрівна, не випускаючи каструлю з рук.

– Ви. – Вже сумніваючись, відповіла Надія. – В’ячеслав, племінник ваш, сказав, що ви занедужали, допомога потрібна, а в мене якраз відпустка. – Почала пояснювати Надія.

– Ааааа, Славчик. А ви, значить, Надія, мама Катюшки. Ну, ласкаво просимо. Дзвонив мені, Славчик, дзвонив. Ти, Надю, йди поки, розкладай свої речі, я господарку попораю, і сядемо чай пити.. – Розалія Дмитрівна посміхнулася, хитро, як здалося Надії, і кивнула головою у бік дому.

– То ви не хворієте? – Все ще нічого не розуміючи, спитала Надія.

– Як не хворіти, хворію, звичайно. – заспокоїла її Розалія Дмитрівна і побігла до хрюкаючих у сараї поросят.

У домі панували прохолода, чистота та якийсь особливий затишок. На стіні в кімнаті висіли фотографії у рамках. На одній Надія впізнала молоду ще Розалію Дмитрівну, поруч із чоловіком. У чоловіка були великі веселі очі і густе хвилясте волосся. На наступній фотографії поруч із Розалією Дмитрівно був той самий чоловік, тільки вже без хвилястих кучерів, а на руках вона тримала малюка у в’язаному костюмі. Була і фотографія, мабуть, сина Розалії Дмитрівни – семирічний хлопчик, що широко посміхався, сидячи на велосипеді.

– Нема більше нашого Миколки. Сміливий був, нічого не боявся, пішов плавати і не повернувся. Десять років йому було. Більше дітей бог не дав. – почула Надія за спиною голос господині. У голосі чувся ледь помітний сум і ніжність. – А Павло Дмитрович, мій чоловік, дванадцять років тому залишив мене. Вийшов увечері на ганок, а я посуд мила. Нема його і ні, вийшла, а він сидить, прихилившись, і все. Легко пішов, хоч це тішить. – розповідала Розалія Дмитрівна.

– Співчуваю. – Надія з розумінням закивала головою.

– Щось ми заговорилися, ходімо пити чай. – ніби стрепенулася Розалія Дмитрівна і голос її зазвучав, як і раніше, бадьоро. – Твоя Катя чудова дівчинка, молодець Славчик, гарний вибір зробив. Приїжджали вони до мене один раз після весілля. Ну так, звичайно, їм, молодим, у селі не цікаво. Це маленький він все літо проводив тут. – Балакала без упину за чаєм на веранді Розалія Дмитрівна. – Влітку і зараз діти приїжджають, до осені вже роз’їхалися. Шумно, весело. А так здебільшого одні пенсіонери живуть. Та нічого, не нудно нам, дружно живемо. – І, ніби щоб продемонструвати, як вони веселяться, Розалія Дмитрівна крикнула кудись за паркан. – Ганно Василівно! Ти там як? Жива, здорова?

– Нема коли мені хворіти. – обізвалась через паркан Ганна Василівна. Слідом з’явилася і вона сама, спершись на невисокий паркан. – Бачу, гості у тебе?

– Гості. От і ви, увечері в гості приходьте, з Миколою Петровичем. Наливка вишнева дійшла вже, мабуть, будемо пробу знімати. – розсміялася Розалія Дмитрівна.

– Звісно ж будемо. Микола зранку в ліс ходив, то я пиріжків з грибами та картоплею спечу. – підтримала сусідка.

– Михайловича гукніть, та хай дримбу не забуде. – протягла Розалія Дмитрівна і крикнула в інший бік. – Зою! Знову твої кури в мене по городі гасають!

– Та це ж твій кугут їх ганяє! – обізвалась з-за іншого паркану друга сусідка. – Ти б дірку вже ту дірку в паркані чимось заклала.

– Та не маю кого попросити. – розвела руками Розалія Дмитрівна.

– Та й я немаю кого. – Тітка Зоя вже стояла біля паркану.

– То бог із ними з курми. – махнула рукою Розалія Дмитрівна. – Приходь до нас ввечері.

– Прийду. Огірки взяли? – Запитала сусідка.

– А у мене що, своїх нема? – фиркнула Розалія Дмитрівна.

– Таких немає. – посміхнулася Тітка Зоя.

– І то правда. Ти хоч, як у світ кращий відлітатимеш, секрет розкрий, чому вони в тебе такі смачні виходять. – попросила Розалія Дмитрівна.

– Кому? Ти ж раніше за мене відлетиш, – розсміялася сусідка.

– Ну, тебе! – відмахнулася Розалія Дмитрівна. – То ввечері заходь, та Нагорняків не забудь закликати. – попросила вона. – Отак живемо, всі чекаємо, хто когось переживе. – підморгнула Розалія Дмитрівна Надії.

Надія ж сиділа і дивувалась простоті спілкування між сусідами.

– Варення дуже смачне. – похвалила вона.

– Ооо! Аґрус, за особливим рецептом. – Тут Розалія Дмитрівна, звичайно, розповіла у подробицях усі тонкощі приготування варення. Надія, яка ніколи не варила варення в житті, слухала уважно і кивала головою. – Аґрус уже відійшов, а ось яблука з грушами, якраз визріли. Ними ми з тобою сьогодні і займемося. – будувала плани на день Розалія Дмитрівна.

Компоти та варення готували прямо тут, на веранді, на свіжому повітрі.

– День просто чудовий, тепло, як улітку. – захоплювалася Надія.

– Бабине літо – воно і є бабине літо. – підтвердила Розалія Дмитрівна. – Так і в житті, весна – молодість наша, коли ми сповнені надій, планів, прагнень. Літо – розквіт, коли ми ці плани втілюємо в життя, дітей ростимо, працюємо. Осінь – збирання врожаю, можна порівняти зі зрілістю: насіння, нами посіяне – діти, виросли, на роботі пошана та повага. І ось, здавалося б, погода хмуриться, життя в нас загасає, а ні – життя новий виток бере – бабине літо – новий світанок. – казала Розалія Дмитрівна, спритно орудуючи біля електричної плитки. – Так що ти, Надю, не сумуй, все ще в тебе налагодиться. Славчик з Катею розповіли мені все, ось я їм і сказала, щоб ти сюди до мене їхала. На нас подивись, сиві вже всі – зима, рахуй, але ні, поживемо ще, чудова поживемо.

Надія слухала мовчки, думаючи про щось своє. А ввечері на власні очі переконалася, що Розалія Дмитрівна сказала правду. Сусідів набралося з десяток. Не з порожніми руками прийшли, стіл накрили – хоч ювілей справляй. Сміються, жартують один з одного, новини про дітей, онуків розповідають, кому є, що розповісти.

– Ось так і ходимо один до одного в гості всю зиму, щоб самотиною вдома не скніти. – пояснювала Розалія Дмитрівна. – Раніше хор був, збиралися, концерти влаштовували. Та прикрили все. А ми живемо, радіємо життю, не дивлячись ні на що. Кому й діти допомагають. Михайловичу вже вісімдесят два, а взимку щодня на лижах зранку. А ось за в’язанням сидить Ольга Василівна, донька у неї в дитячому будинку працює, то Олечка наша кофточки, шкарпетки, шапочки та рукавиці в’яже для діток. Та й ми допомагаємо. І нам не нудно і дітям – користь. – говорила й говорила Розалія Дмитрівна. А Надія слухала, дивилася на цих дивовижних людей, які справді живуть, і життю радіють, і порівнювала з собою. Ось узяти Розалію Дмитрівну, сина єдиного втратила, чоловіка коханого теж, а живе, жарти жартує. А в неї, у Надії, донька жива, здорова, не забуває, дзвонить. Вигадали ж таке, знали, що просто так Надія в село не поїде, а допомогти літній людині не відмовиться. Ну а Борис… Значить і не любив, а не любив, то нащо побиватися?

– Миколо Петровичу, а ви мене в ліс за грибами візьміть. – попросила вона сусіда. – Я гриби останній раз у дитинстві з дідусем збирала.

– То завтра й підемо. Осінь нині грибна, тільки встигай. Анна моя з ногами мучиться, далеко не ходить, то ось я один все. – з радістю погодився Микола Петрович.

Два тижні відпустки пролетіли насичено та швидко.

– Розлучатися дуже не хочеться. – сумно посміхнулася Надія.

– А ти частіше приїжджай. – Запросила Розалія Дмитрівна, вкладаючи у велику сумку банки з консервацією та овочі. – До того ж і баночки вернути треба буде.

– Приїду обов’язково! – Пообіцяла Надія. – І ви теж приїжджайте до мене у гості. У театр підемо.

– Обов’язково. У театрі я з юності не була. – Пообіцяла у відповідь і Розалія Дмитрівна.

В дорогу назад Надія їхала зовсім з іншими думками. Стільки занять можна знайти собі до вподоби. На йогу запишеться, а ще домашнього вихованця завести можна, ні, не такого, як щеня у Розалія Дмитрівна, спокійніше, кішечку, наприклад. Борис завжди був проти тварин в домі, шерсть від них, запах. А любов, яку вони дарують? Прийдеш додому, а кішечка біля ніг твоїх треться, муркоче, як, мовляв, день минув, я сумувала. А ще можна волонтерити, зараз, як ніколи, є в цьому. А у відпустці, коли Надія востаннє була? Ні, не в такій, коли шпалери переклеюєш, а справжній.

Наступної ж відпустки обов’язково потрібно взяти путівку кудись. А може, в село до Розалія Дмитрівни? З такими думками Надія поверталася додому. А ось після приїзду її осяяла інша думка – сумка з гостинцями надто важка, від поїзда до автобусної зупинки, від зупинки до дому не донести. Довелося викликати таксі.

– Погода розкішна, напевно, останні теплі дні. – сказав, усміхнувшись, таксист, коли машина рушила.

– Бабине літо. – підтвердила Надія і теж посміхнулася.

– Так, у таку погоду за місто б. – мрійливо додав таксист.

– Я якраз із села. – відповіла Надія.

– У гості їздили? Самі ви на сільську не схожі. – Запитав таксист.

– У гості. – Надія знову посміхнулася і раптом почала розповідати, як вони з Розалією Дмитрівною варили компоти та варення, як збирали гриби із Миколою Петровичем, а потім робили грибну ікру. І ікру з кабачків. І настоянку з горобини.

– Звучить апетитно. – кивнув головою таксист.

– Хочете, пригощу вас. – Просто запропонувала Надія. – Тільки баночки треба повернути. – суворо додала вона.

– Хочу. Добре, що баночки із поверненням. Буде привід ще раз побачити вас. – усміхнувся таксист, у дзеркало заднього виду дивлячись на Надію. Надія зніяковіла і подумала, що чоловік він цікавий і очі добрі.

Бабине літо – новий світанок, і життя новий виток бере, як сказала Розалія Дмитрівна, а вона знає, що каже

You cannot copy content of this page