fbpx
Дозвілля
Матусю, потерпи. Ще трішки. Дасть Господь, не відмовлять. Плекаймо надію, молімося. Більше нам нічого не лишається, лагідно вкладаючи у слова весь смуток свого серця, втішала свою матір Альвіна

– Матусю, потерпи. Ще трішки. Дасть Господь, не відмовлять. Плекаймо надію, молімося. Більше нам нічого не лишається, лагідно вкладаючи у слова весь смуток свого серця, втішала свою матір Альвіна.

Чекання… Ранок. Уже спека… Недарма в народі кажуть, що найгірше чекати та наздоганяти. На морі, напевно, свіжий бриз. Шепіт хвиль, волога стрічка прибою.

“Пройтися б по ній босоніж… Як би це мене заспокоїло!” подумки полинула у минуле літо, згорнувшись клубочком на дивані, тендітна молода жінка….Невеличке рибальське селище. Південне узбережжя Криму. Цю поїздку в останні студентські канікули подарував їй Юра. Дарунок вона прийняла. Знала, що у разі відмови дуже засмутить юнака, котрий був закоханий у неї ще з першого курсу.  На третьому й Альвіна зрозуміла, що покохала.

“Як це було прекрасно! – згадуючи себе у безтурботних дев’ятнадцять, подумала дівчина. – Не розуміла, де знаходжусь – чи на землі, чи на небі. Не відчувала своєї фізичної сутності, навіть руки і губи ніби розчинились у повітрі, яким дихала, яким була сама, коли до мене торкався Юрій”.

На четвертому курсі юнак, маючи власне помешкання у Львові, нове авто, та постійні доходи, наважився запропонувати їй руку та серце. Тоді й сполохалась. Як, у 21 заміж? А навчання, професійна кар’єра, свобода, врешті-решт? Делікатно відмовила. Він погодився чекати. “Скільки потрібно, – сказав тоді. – Хоч до безкінечності”.

Університет Юрій закінчив на рік раніше від Альвіни. Відразу розпочав власну практику. Попервах хотів матеріально допомагати дівчині, оскільки знав, що її сім’я – мама і ще двоє сестер – не розкошують. Та Альвіна відразу й беззаперечно відмовилася. Спробував пропонувати перейти з гуртожитку до нього. З одного погляду, без слів, зрозумів, що сказав дурницю. Він ладен був носити її щодня на руках, але зустрічались вони не настільки часто, щоб почати звикати одне до одного. Дівчина весь свій вільний час віддавала навчанню.

“Скільки можна? Та відпочинь хоч у вихідні” , – спробував переконати її.

“Юрчику, це мені цікаво, у житті згодиться. Усі ці тичинки, листочки-пелюсточки – це моє життя, як ти не розумієш?”

Він розумів. Про, себе називав її Дюймовочкою, та жодного разу вголос цього не вимовляв. Знав, не сподобається. Встановлену Альвіною межу не наважувався переступити, аби не втратити кохану… На сьомому небі був, коли вона погодилася на подорож до Криму. Серпень, море, гори, неймовірно високе, майже біле небо… Кохання, ніжність, ласки. Щось подібне нечасто відчуваєш у найсолодшому сні. А це було наяву. Юрій наважився освідчитися знову.

“Зачекай, – відповіла, – ціле життя попереду. Я ще не зрозуміла, хто я, що я, для чого я? Хіба тобі цього замало?”- і м’якими вологими губами торкалася Юрія.

“ Можливо, я хочу надто багато? – думала, коли юнак засинав”. У відчинене вікно дихало море.

“А чому я повинна задовільнятися тими крихтами, що дає мені теперішнє життя?” – ні в якому разі не про свої стосунки з Юрієм роздумувала, засинаючи під шум прибою за вікном, Альвіна.

Недуга мами, яка стала прогресувати на початку зими, дуже стривожила наймолодшу доньку. Не те що старші не турбувалися про матусю, але чомусь Альвїна відчувала усю відповідальність за мамину подальшу долю, певно, тому що матуся віддала всю свою красу саме наймолодшій. Альвіна забрала її на обстеження до Львова. Юрій залучив до цього усіх своїх знайомих і досвідчених колег. Вердикт лікарів пролунав ніби грім серед ясного неба: необхідна операція. Але серце, ймовірно, не витримає наркозу. Новітніми методами такі операції роблять у США та Канаді. Але коштують вони дуже дорого.

Напередодні Різдва, яке видалося напрочуд казковим, феєричним, добрим та спокійним, усі четверо зібралися в маминому більш ніж скромному будиночку на околиці міста. Було теплота затишно, як, буває тільки у Різдвяні свята. За святою вечерею Альвіна уже знала: попри все, скільки матиме сил, чого б це не коштувало, вона врятує маму. Вона, тоді ще студентка п’ятого курсу, як різдвяним подарунком тішилася думкою: “Як тільки отримаю диплом – поїду в Канаду, пізніше заберу маму”. У який спосіб, за які кошти, – про це думок не було. “Ще є час, щось придумаю”.

В анкеті, яку у червні, одразу після отримання диплома, заповнювала для оформлення візи до Канади, у графі “Мета виїзду” написала: “Знання, які отримала у лісотехнічному інституті, хочу поглибити, займаючись науковою та практичною діяльністю в Канаді. Маю велике бажання досліджувати флору цієї країни”.

Візу в посольстві відкрили відразу, без співбесіди, протягом місяця. Країна блакитних озер та кленового листя зачарувала Альвіну. І хоча за роботою в університеті міста Торонто та поза ним часу не вистачало, аби спокійно роздивитися місто, відпочити чи хоча б розслабитися, дівчину вразило, що ця далека країна дуже нагадувала Україну. Тут було затишно, добре працювалося.. Парки, сади, зелень, квіти. Усе, що так любила,вражало довершеністю естетичного оформлення. Було чому навчитися, і це захоплювало усе її єство. До шаленого темпу заокеанського життя звикла відразу. Дивувало саму: “Де ж той адаптаційний період, про який усі говорять? Ще не почався чи уже закінчився?”.

Думка, про недужу матір стимулювала Альвіну. За півроку вона вже мала кошти на мамину операцію. Друзі з університету, серед яких був керуючий фітолабораторією Майкл,  часто і раніше запрошували її на уік-енди у свої заміські будиночки, розташовані на берегах озер чи в скелястих горах. Та досі, працюючи практично безвихідних, вечорами, ввічливо відмовлялася від цих пропозицій. Сьогодні влаштувала собі вихідний. Прийняла запрошення Майкла. Цей 45- річний середнього зросту шатен, надзвичайно доброзичливий та ввічливий, мав заїхати по неї о 3-ій. Показати найгарніше озеро – Онтаріо – та долину Тунен в горах.

“Юрчику, милий, любий, ти так далеко, – присівши на канапі, згадала Львів, своє безтурботне студентське життя. – Це в минулому”.

Вчора, зателефонувавши в Україну, сказала юнакові: “Не чекай мене, напевно, тут залишусь”…

Тамара Бурим