fbpx
Дозвілля
Мамо, ти про які гроші говориш наразі і з ким? – озвався син після хвилинної тиші, – Нічого я тобі не переказував і не думав навіть. Не вигадуй, мамо

Нарешті почалась весна, все навколо “прокидалось” від зимової сплячки, зеленіло, радувало своєю свіжою та ніжною красою. Однієї такої весняної неділі, після звичного для всіх жителів села богослужіння сільські кумасі ще довго не розходились. Новина ж яка! Людоньки! Зойка, пенсіонерка, зібралась знову заміж вийти. І йде ж селом горда он яка під ручку зі своїм Степаном.

Зоя вдова. Син, якого вона ростила самотужки, виріс та переїхав до Америки. Не спілкувались з ним майже. Відстань, та й дорого те дуже. Так, звичайні короткі телефонні дзвінки, де він говорив, що в нього все добре, часто і розповідав про те як не просто йому в чужій країні.

Зміг син Зої знайти своє кохання на тій чужині, має вже двох діток. Щоправда онуків Зоя так і не побачила, не няньчила. Телефон у бабусі був старий і хоч як просила а листом фото син усе ніяк вислати не міг – час, та й далеко і дорого.

Обіцяв не раз Зої провідати, та все ніяк не може зібратись. То діти малі занадто, то робота у нього, то в дружини, а потім якось і обіцяти припинив. Повторює лиш одне: « Ну ти ж розумієш, мамо?». Так, вона розуміла все, але все одно сподівалась чомусь.

Нещодавно дещо змінилось. Почала старенька отримувати від сина щомісяця гроші. Напевне, налагодились справи в нього. Але тепер син взагалі перестав телефонувати. А кошти він передавав через свого хресного – дядька Степана. Старенький розбирався в міжнародних переказах, адже велику частину свого життя працював у банку.

Радісно було Зої щоразу коли до неї приходив Степан з білосніжним конвертом. Кожного разу вона запрошувала кума на тарілочку смачних вареників. І щоразу вони спільно вирішували куди краще витратити отримані кошти.

Місяць за місяцем і так минув рік. За цей рік будиночок старенької було дуже важко впізнати. Та й Зоя змінилась на краще, змогла підлікуватись.

І ось, нарешті син зателефонував! Просив вибачення він в старенької. Розповів, що мав негаразди серйозні ось і часу не було про маму навіть згадати.

— Дякую, синочку, що допомагаєш мені. розумію, ти ті гроші у родини своєї забираєш, але ж я і паркан оновила і вірандочку, яка лопнула поремонтувала і проводку нову у домі зробила, бо й трьох кімнатах світла не було.

Тиша. А потім Зоя почула здивоване:

— Які гроші, мамо? Ви про що узагалі говорите і з ким?

Завершивши розмову Зоя хутко, побігла до кума дізнатись, що й до чого.

– Вибач мене, Зою. Як дивився на те у яких ти умовах жила? От і здав я у вічну оренду пай свій одним людям. Я ж сам, немає у мене нікого. Знаю, ти б так не взяла, от я й вигадав казку про перекази від сина.

Відтоді вони й не розлучаються. Обом під сімдесят одинокі і вдячні одне одному за що живуть удвох. Тихо в них і мирно. Зоя смаколики готує, а Степан щось майструє собі. газети читають і по довгу балакають. Глядиш, так і жити веселіше, коли є для кого прокидатись вранці.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.