– Мамо, можна зайти? – почула я голос за дверима й аж похолола від несподіванки. Це був Ігор, син, про якого не мала звісток багато років. У коридорі з ним стояла його дружина Аліна та двоє моїх онуків, яких я бачила вперше в житті.
Я – Катерина, проста жінка з невеликого містечка. Тут народилася, тут вийшла заміж за Степана. На жаль, його не стало, коли йому тільки виповнилося п’ятдесят.
Хоча я намагалася взяти себе в руки, будинок здався порожнім без його жартів і лагідного «Катрусю, як ти?». Щоб не зійти з розуму від тиші, я кинулася в роботу й так і не помітила, як роками віддалялася від сина.
Донька Марія лишилася найріднішою підтримкою: вона жила сама, приїздила до мене щосуботи на вечерю й часом залишалася з ночівлею. Мені вистачало цього тепла й спокою, я не звикла когось змушувати до зустрічей. Однак із сином, Ігорем, усе пішло шкереберть.
Він немов відрізався від родини: перестав телефонувати, не кликав у гості, а я не наполягала. Мабуть, навіть онуків ніколи б не побачила, якби не розповіді Марії. Та й моя найкраща подруга Ярина намагалася переконати мене боротися за стосунки з онуками, але я стояла на своєму:
– Хто хоче – той прийде сам, – казала я їй. – Не бачу сенсу нав’язуватися. Якщо Ігор не показує дітей, отже, вважає за краще триматися від мене подалі.
Одного разу я пошкодила ногу, послизнувшись на вкритому кригою тротуарі. Лежала з гіпсом і не могла дати собі ради. Марія взяла відпустку на кілька днів, щоб допомогти, потім прилітала двічі на день – перед роботою і після. Але трапилася ситуація, коли вона взагалі не могла мене відвідати: мала низку важливих зустрічей. Ярина була у від’їзді, тож подзвонила Марія моєму синові, хоч я й протестувала. Він відповів вереском, звинувачуючи мене в усіх гріхах, а тоді й зовсім поклав слухавку. Мені було важко, але я прийняла це як неминуче.
Минув рік, я майже забула про неприємний дзвінок, аж раптом – дзвінок у двері й на порозі Ігор із родиною. Здавалося, він став м’якшим, злегка посивів і побачив мене немов уперше за все життя.
– Мамо, – промовив він, – пробач, що так довго не з’являвся. Я хочу все виправити.
Привів дружину Аліну, дітей – Іллю та Соломію, які виявилися дуже вихованими й відкритими. Я розгубилася, бо звикла жити сама, але, звісно, запросила їх до вітальні. Ігор говорив без упину, перепрошував за довгі роки мовчання, обіцяв, що тепер усе буде інакше.
– Я був не правий, мамо, – зітхнув він. – Аліна допомогла мені зрозуміти, що не можна так зневажати рідну людину. Ти лишилася сама, а я ж твій син.
Ігор таки взявся за турботу: почав заїжджати ледь не щотижня, приносив покупки, пропонував допомогти з прибиранням, навіть влаштовував приємні сюрпризи. Одного разу він прийшов із великим пакунком продуктів і заходився мити підлогу:
– А ти відпочинь, мамо. Я все зроблю, – сказав він і підморгнув, мов хлопчисько.
Мені навіть було трохи незручно: коли він жив тут, не можна було змусити його винести сміття. Я лише дивилася й дивувалася: що такого сталося, що змусило його за одну ніч згадати про стареньку матір?
Цим же питанням я поділилася з Марією, коли вона приїхала на свою традиційну суботню вечерю. Донька розсміялася й відразу зізналася:
– Мамо, та він же просто дізнався про спадок! Ти ж пам’ятаєш про той будинок у селі, який лишився тобі від двоюрідного дядька?
Я справді свого часу успадкувала невеличкий будинок. Ігор, мабуть, вирішив, що я запишу цю нерухомість саме на нього, бо він має сім’ю, а Марія, мовляв, «одиначка». Мені стало трохи прикро, але водночас я зраділа, що бачу онуків. Вони чудові діти, і я відчула, як знову оживає моє серце.
Тепер Ігор робить усе, аби виглядати ідеальним сином: прибирає в хаті, питає, що мені купити чи приготувати. Я не кажу йому, що вже знаю правду – нехай вважає, ніби все йде за його планом. При цьому я маю набагато більше вільного часу й можу приділяти його собі та спокійно тішитися товариством онуків.
Утім, внутрішньо я вже прийняла рішення: не залишу Ігореві нічого. Знаю, це може звучати важко, але я маю право розпоряджатися майном так, як вважаю за потрібне. І мені хочеться, щоб майбутнє онуків не залежало від їхнього батька, який про мене згадав лише через документи на спадок. Водночас, якщо діти колись захочуть подбати про нього, коли він постаріє, – хай це буде їхній добровільний вибір.
Поки Ігор продовжує старатися, я мовчу. Можливо, це трохи маніпулятивно з мого боку, але хіба він не маніпулював мною досі? Принаймні тепер у мене є можливість побути з онуками – і це для мене найцінніше. А для самого Ігоря, гадаю, це стане непоганим уроком.
А як ви вважаєте, чи правильно я чиню, дозволяючи синові грати роль ідеального спадкоємця, знаючи, що він гадає, ніби дістане мій будинок? Чи варто відкрити карти і влаштувати відверту розмову прямо зараз? Поділіться своєю думкою.