Моя мама завжди мріяла жити біля моря, і я, в принципі, була з нею згодна, особливо, коли не стало батька. Я бачила, що їй сумно і все про нього нагадує, але думала, що ми разом знайдемо якийсь вихід із ситуації. Наприклад, назбираємо грошенят і купимо собі дачку неподалік Одеси, але не будемо переїжджати з Києва назавжди. Адже у нас з чоловіком тут робота, друзі, а там доведеться починати все з нуля.
Коли почалася ситуація з короною, то мама дуже хвилювалася. Вона закрилася в квартирі, перестала виходити на вулицю, а через півроку заявила, що продає квартиру і переїздить до моря. Мовляв, там сонце, свіже повітря, фрукти і менше ризиків. А в Києві натовпи людей скрізь. Як я її тільки не вмовляла, але вона все одно зробила по-своєму і поїхала. А ми з чоловіком залишилися без кола і двора (він іногородній), і змушені орендувати квартиру за шалені гроші.
От скажіть, хіба це нормально, так вчинити з рідною донькою? Адже це ж чистої води махровий егоїзм, чи я щось в цьому житті не розумію? Треба ж і з іншими трохи рахуватися, а не думати тільки про себе!
Живе там тепер в своє задоволення, ще й телефонує щодня, щоб розповісти, як їй там класно! Ще не вистачало, щоб чоловіка собі завела і його в квартирі прописала. Проконтролювати я її ніяк не можу – на курорти часто вже не наїздишся…
Чоловік мій взагалі вражений від цього вчинку, каже, вважав мою маму адекватної. Я і сама вже сумніваюся в її адекватності – хіба нормальні матері зі своїми дітьми так чинять?
Анастасія, 32 роки.
