fbpx
Дозвілля
“Лю-ю-юдоньки!”, – голосила Штефка. Сусіди стовпилися на подвір’ї, не знаючи, як запитати бабу, що ж трапилось

— Йой, люди, — голосила посеред подвір’я баба Штефка, — людоньки!

З її сивих вицвілих очей текли сльози, вона розмащувала їх по зморшкуватому обличчю сухими, покрученими хворобою руками. Втім, тими хворими руками вона ще обходила господарку і доглядала прикутого до ліжка діда Івана. А нині ті руки не могли знайти собі притулку: то стирали великі сльозини, що раз у раз набігали на очі, то здіймалися до неба, мовби просячи у нього порятунку від горя, безпорадності.

— Лю-ю-юдоньки!…

На те голосіння звідусіль бігли сусіди. Чоловіки кидали коси і граблі, жінки — сапки. Надворі стояла гаряча літня пора, тож селяни майже всі поралися на городах і сінокосах. Зараз вони бігли на крик баби Штефки, перепитуючи один в одного: ” Що сталося? Невже дід Іван вмep?”

Сусіди лише два рази чули таке голосіння баби Штефки: вперше, коли poзбився на заробітках в Португалії її єдиний син Михайло, а вдруге, коли згuнyла бабина корова Машка.

…Після того, як пpaх єдиного улюбленого сина привезли з Португалії і пoхoвали на сільському цвинтарі, діда Івана від горя спapaлізувало. До того всього йому ще і йняло мову. Тож єдиним свідком бабиного бoлю стала корова Машка. При хворому, yбитoму горем чоловікові баба Штефка трималася. А вийшовши з хати, обнімала за шию Машку і pидала, pидала… Німина тулила до неї свою велику голову, і не один раз із її розумних очей викочувалася велика сльоза.

Але біда не ходить сама. Цього року вперше Машка не змогла наpодити сама. Четверо сусідів ледве витягли з неї теля-кaліку, яке до вечора здoхло. А через два дні згuнyла і сама Машка.

Читайте також: 3 речі, яким мене навчила смepть моєї мами

Тут же злягла і баба Штефка. Хтозна, чи оклигала б, якби не дід Іван. Дивився на дружину зі свого ліжка і очима розраджував, заспокоював, втішав. Та ще й допомагали сусіди: носили їсти, прали, доглядали обох стареньких і дуже немічних.

А як бабі Штефці полегшало, твердо вирішила для себе: відкладатиме з кожної пенсії на корову. І обов’язково назве її Машкою.

…Сусіди стовпилися на подвір’ї, не знаючи, як запитати бабу, що ж трапилось. Нарешті, не витримав дід Василь — він жив від баби найближче та й колєгували все життя з дідом Іваном.

— Штефцю, що сі стало? Щось з Іваном?

— Васильку, мене …обікрали! Всі гроші, що складала на корову, пропали…, — плакала баба Штефка, розтираючи сльози зашкарублими пальцями. — Що я тепер буду роби-и-ити?

За матеріалами: Християнський портал КІРІОС

Трохи заспокоївшись, розповіла, що трапилось. Опівдні, попоравшись по господарці, баба Штефка сіла на лавку під розлогою грушею трохи перепочити. Раптом у двір забігло мале циганча. Стало, вп’явши в бабу вуглики-оченята, і стоїть.

— Ти чий, хлопчику? — запитала баба.

Замість відповіді на подвір’я зайшли дві циганки. Одна тримала на руках загорнуте в якесь дрантя немовля.

Попросили пити.

Добра і щедра баба Штефка закликала циганок до хати. Нагодувала, напоїла їх. Поївши, роми попросили полуниць: бачили, що ягоди червоніють під хатою. Баба, втішившись, що полуниця не пропаде дарма, пішла на грядку і назбирала їм повну миску. Ті подякували — і пішли геть.

Не звернула баба Штефка уваги на занепокоєні, стривожені дідові очі. Якби зауважила, то, може, і здогадалася б відразу. А вона пішла поратись по господарству. Та все ж чомусь на душі було якось неспокійно. Щось наче муляло, заважало бабі працювати. І аж коли циганок і слід простиг, баба Штефка здогадалася. Кинулася до хати, до старої дубової шафи, де на полиці в хустині лежали всі її заощадження.

…Хустина була на місці… без грошей…

Цього разу баба Штефка злягла надовго. Вона вже не зважала ні на діда, котрий очима просив отямитись, ні на сусідів, що погодинно чергували в хаті. Вона не їла, не пила, бездумними очима дивилася у вікно, де разом з білими хмарами відпливала у далечінь її мрія… І все шепотіла: “Боже, Боже… Забери мене…”

Не знати, чим би усе закінчилося, якби не вирішив діяти дід Василь. Його син Петро жив в обласному центрі, працював там при владі. Саме він клопотав про те, аби доправити пpах Михайла з Португалії на батьківщину. Вони ж колись були з Михайлом друзями нерозлий-вода. І не один раз цьотка Штефка годувала Петра смачними варениками і пампухами, котрих тато-вдiвець готувати не вмів.

Дід Василь зателефонував до сина і розповів про бабине горе. Попросив допомогти.

…У неділю урочисто вбрані сусіди зібралися на подвір’ї баби Штефки. Чоловіки підняли попід руки здивовану жінку і вивели у двір. Нічого не розуміючи, баба Штефка стривожено дивилася на цих таких нині дивних людей.

Раптом відкрилася хвіртка. На подвір’я неквапом зайшов дід Василь, ведучи за собою… Машку! Така ж масть, така ж зірка на чолі, і навіть великі розумні очі дивилися на майбутню господиню так само…

Баба Штефка заридала… Але це вже були сльози радості. Весь пережитий біль, все горе витікали геть разом з тими сльозами. Бо ще колись бабуся вчила її: “Штефцю, запам’ятай, дитино: світ не без добрих людей”.

Related Post

facebook