– Я приготувала борщ за твоїм улюбленим рецептом! Ще гарячий! – голосно промовила свекруха, заходячи до нашої квартири без дзвінка.
– Дякую, мамо, але не треба було, – відповіла я, намагаючись приховати роздратування.
– Ой, Надіє, ну ти ж знаєш, як Тарас любить борщ! І хіба це погано? Тобі не прийдеться біля плити стояти! – продовжувала вона, розставляючи на столі тарілки.
Тарас, мій чоловік, як завжди, уникнув погляду, ніби боявся, що конфлікт от-от збільшиться.
Мені було нелегко звикнути до того, що наша квартира вже не здається нам повністю нашою. Свекруха приходила майже щодня з новими стравами, переконуючи, що робить це для нашого блага. На початку я сприймала це як турботу, але поступово зрозуміла, що за цим стоїть її бажання контролювати наше життя.
Одного вечора, коли вона пішла, я не стрималася:
– Тарасе, нам треба поговорити. Це вже занадто.
– Вона просто хоче допомогти, – відповів він, ніби виправдовуючи її.
– Допомогти? Це не допомога, це втручання! У нас немає ні особистого простору, ні можливості жити по-своєму. Чому ти нічого не кажеш?
Він зітхнув і знизав плечима:
– Я не можу її образити. Вона тільки хоче, щоб нам було краще.
Але чи справді це так? Її критика щодо мого прибирання, кулінарії й навіть того, як ми розставляємо меблі, говорила зовсім про інше.
Одного разу, коли я викидала чергову порцію її страв, свекруха застала мене зненацька. Її обличчя почервоніло від обурення:
– Ти виливаєш борщ?! Це ж таке марнотратство! Я готувала його спеціально для вас!
– Мамо, я вдячна, але я хочу сама вирішувати, що ми їмо, – намагалася я пояснити.
– Ти нічого не розумієш! Тарас любить цей борщ! Я краще знаю, що йому потрібно!
Ситуація загострювалася. Мій чоловік, замість того щоб підтримати мене, мовчав, опустивши очі. Це було найбільш важчим.
Через кілька днів я набралася сміливості і прямо сказала свекрусі:
– Мамо, ми цінуємо вашу допомогу, але нам треба більше простору. Це наш дім, і ми хочемо організувати своє життя самостійно.
Вона образилася:
– Ви вважаєте, що я втручаюся? Я просто хочу допомогти! Але якщо вам це не потрібно, я більше не прийду.
Я відчула провину, але знала, що це потрібно сказати. Вона пішла, грюкнувши дверима.
Через кілька днів свекруха зателефонувала й запропонувала зустрітися. Ми сіли в кафе, і вона, зітхнувши, сказала:
– Надіє, я зрозуміла, що, можливо, перестаралася. Мені важко відпустити Тараса. Він завжди був моєю опорою після відходу його батька.
– Я розумію, як це важко, – відповіла я. – Але якщо ви не дасте йому стати самостійним, це зашкодить і йому, і нашим стосункам.
Після цієї розмови її візити стали рідшими. Вона все ще приносила їжу, але тепер запитувала, чи ми цього хочемо. Я бачила, що їй нелегко змінюватися, але вона намагалася.
Тарас зітхнув із полегшенням:
– Нарешті між вами встановився мир.
Але це був не зовсім мир, а швидше хиткий баланс. Час від часу ми все ще стикалися з непорозуміннями, але тепер я відчувала, що маю право голосу у власному домі.
Як ви вважаєте, чи можна знайти баланс у стосунках зі свекрухою, яка звикла все контролювати? Можливо, у вас є поради, як налагодити такі стосунки? Буду вдячна за ваші думки!