“Тату, я втретє розлучаюся!” – ці слова пролунали так раптово, що я аж похитнувся, неначе від неочікуваного пориву вітру. Я сидів у власному садку на дерев’яній лавці, поруч зі мною був невеличкий столик, на якому стояла стара фотографія моєї мами. А поруч – моя середуща донька Валентина, яка без вагань оголосила, що знову йде з родини.
«Валю, як таке можливо? Що ж ти коїш?» – я глянув їй у вічі, намагаючись зчитати бодай якісь пояснення з її погляду.
«Тату, а хіба ти мені показав інший приклад? Пам’ятаєш, скільки разів ти сам розлучався?» – вона вимовила це без жодної емоції.
Мені сімдесят років, і так, я не приховую: за спиною маю п’ять шлюбів. І, правду кажучи, тільки в останньому я нарешті зрозумів, що дружину та дітей потрібно ставити на перше місце.
Не друзі, не робота і навіть не власні амбіції. Бо друзі можуть з’являтися та зникати, а сім’я залишається. Принаймні, мені так здавалося: мама, царство їй небесне, завжди ставала за мене горою, поки була жива. Вона однією з перших помітила, що я надто легковажно ставлюся до одруження, та й загалом до життя. Але тоді, у свої молоді роки, я, звісно, не слухав її порад.
«Валентино, донечко, – я прокашлявся, не знаючи, з чого почати, – я розумію, що робив безліч помилок у минулому. Та я ніколи не хотів, щоб ти повторювала мою долю.»
Вона лиш зітхнула й відвела погляд у бік. Мені стало боляче, адже донька в дитинстві була для мене всім. Я називав її «моєю гордістю», «моєю копією», та, на жаль, я надто пізно зрозумів, що приклади, які ми даємо дітям, краще вкорінюються в їхніх головах, аніж наші слова.
Спогади промайнули перед моїми очима: мені було двадцять, коли я вперше одружився з Любою. Тоді я був сповнений сил і впевненості, що життя – це нескінченна пригода. Згодом ми розлучилися – адже це було «легко і просто», так я вважав.
Друга дружина, Олена, була для мене ідеалом, проте знову я виявився незрілим до тривалих зобов’язань. І так тривало, аж поки одного дня я не осмислив, що зі мною сталося, коли моя п’ята дружина, Наталя, поставила питання руба: «Ти або міняєш своє ставлення, або між нами все скінчено».
З того моменту я й почав розуміти, що родина – це не миттєва вигода, не веселі гулянки й не феєрверки почуттів, а велика праця, інколи важка, але така потрібна.
Зрештою, мені це вдалося: ми живемо з Наталею вже двадцять років, виховали двох дітей, народжених у нашому шлюбі, а також моїх старших трьох і її доньку від першого шлюбу. Усі вони нині виросли, мають власні сім’ї чи обирають свій шлях. Я горджуся кожним із них. Онуки бавляться на моєму подвір’ї, бігають поміж яблунь, і це робить мене найщасливішою людиною на світі.
Та ось тільки Валентина мене засмучує. Вона теж горда, як і я колись, їй складно визнавати, що помиляється. Її перший шлюб із Максимом розпався, бо вона занадто юною пішла «навіть не порахувавши до десяти», як колись зробив я. Потім вона вдруге поспішила під вінець із Романом, а тепер ось втретє зважилася на розлучення з Владом. Усі мої слова застереження пролітали повз неї. «Я копія ти, тату», – любила вона повторювати, коли я намагався донести, що в житті існують певні речі, які цінуються вище за хвилинні пориви.
«Доню, я вже давно змінився, – тепер я намагаюся говорити м’якше, бо злість тут ні до чого. – Не варто повністю відкидати досвід старших, особливо, якщо він болючий. Ти можеш обрати інший шлях, хоч я знаю, що відбувається не все одразу. Але, Валю, подумай, хто буде з тобою у скрутну хвилину? Друзі? Вони можуть розбігтися, коли ти найменше цього чекаєш. А діти, чоловік… це ж твій тил. Я лише боюся, щоб ти не шкодувала потім про втрачені можливості»
Вона знизала плечима: «Можливо, я ще не знайшла того, хто зрозуміє мене так, як Наталя розуміє тебе, тату». Я дивлюся на неї з надією, що колись вона таки віднайде своє щастя.
Зараз я сиджу й думаю: чи правильно я зробив, коли в молодості нехтував порадами мами, чи правильно тепер робить Валентина, і ступає на саме ті «граблі», на які раз у раз наступав я? Без мого минулого не було б мене теперішнього, це правда. Але водночас я не хочу, щоби донька «вчилася» на тих самих помилках. Я відчуваю провину, та ще дужче – бажання допомогти.
А ви, дорогі читачі, як вважаєте: чи можна зупинити повторення власних помилок у житті дітей, якщо ваш приклад колись був далеким від ідеалу? Чи все ж кожен мусить сам отримати свої болючі уроки?