У маленькому містечку на околиці жила собі пані Олена – добра, лагідна й завжди активна жінка. Вона любила свій сад, кожну квітку і кущик, а ще більше – своїх рідних. Проте з часом її сили почали згасати. Спершу вона відчувала втому, потім почалися недуги, і одного дня вона вже не могла піднятися з ліжка.
– Не знаю, що з нею сталося, – говорив син Олег своїй дружині Наталці. – Лікар каже, що серйозних проблем немає, але вона ніби втратила бажання жити.
– Олеже, давай зробимо щось для неї. Вона завжди любила дітей. Може, поїдемо до неї з нашими малюками? – запропонувала Наталка.
– Ти думаєш, це допоможе? Вона зараз така слабка.
– Спробуємо, – наполягла Наталка.
Через кілька днів вони зібрали речі, посадили двох бешкетливих малюків – п’ятирічного Марка і трирічну Софійку – у машину і вирушили до бабусі. Олена лежала в своїй кімнаті, коли почула гамір. Маленькі ноги затупотіли по коридору, двері відчинилися, і в кімнату вбіг Марко з Софійкою.
– Бабусю! Ми до тебе! – закричав Марко, стрибаючи до її ліжка.
Софійка підійшла ближче, трохи боязко:
– Бабусю, ти будеш з нами гратися?
Олена подивилася на них крізь сльози. Її серце вперше за довгий час тепліше застукало.
– Ой, діточки, як же я рада вас бачити, – сказала вона, ледь усміхаючись. – Але бабуся зараз не дуже сильна.
– Ми будемо тобі допомагати! – вигукнув Марко. – Я буду твоїм супергероєм!
Софійка простягла їй маленький букетик ромашок:
– Це для тебе, бабусю. Я сама зірвала.
Олена притисла квіти до грудей і, здається, вперше за багато тижнів відчула радість.
Перший день був складним. Олена звикала до шуму, метушні й нескінченних запитань малечі. Але вже наступного ранку щось змінилося. Софійка залізла до неї на ліжко, обійняла й шепнула:
– Бабусю, а ти знаєш, що ти дуже гарна?
Олена засміялася.
– Ой, Софійко, де ти таке вигадала?
– Мама казала, що ти була найгарнішою нареченою на своєму весіллі, – серйозно відповіла дівчинка.
Це нагадало Олені, як вона колись танцювала зі своїм чоловіком під місячним світлом. Ті спогади раптом стали яскравішими, ніж її нинішня хвороба.
Марко тим часом зайнявся важливою справою – будував у саду “супертаємний штаб”. Він тягав до бабусі кожну гілочку, камінчик чи листок і питав:
– Бабусю, це гарний матеріал для штабу?
Олена сміялася:
– Марку, з тобою можна побудувати ціле місто!
– А я так і зроблю, якщо ти будеш моєю помічницею! – відповів хлопчик.
Увечері, коли Наталка готувала вечерю, а Олег лагодив бабусине крісло-гойдалку, діти сиділи біля Олени й показували їй малюнки.
– Це ти, бабусю! – сказала Софійка, простягаючи їй аркуш із зображенням жінки у вінку.
– А це наш сад, – додав Марко. – Я посаджу тут дерева, щоб ти мала де гуляти.
Олена не могла повірити, як ці маленькі створіння повернули їй сили. Наступного дня вона попросила Наталку допомогти їй встати.
– Ти впевнена, мамо? – запитав Олег, здивовано дивлячись на неї.
– Так, синку. Мені треба провідати Марків штаб. Він просив моєї допомоги.
Коли вона вийшла у сад, діти з радістю підбігли до неї. Олена вперше за довгий час відчула теплий вітер на обличчі, запах квітів і шум дерев.
– Бабусю, дивися, ми посадили нову ромашку! – радісно сповістила Софійка.
– А я зробив табличку для штабу! – додав Марко.
Олена сміялася разом із ними, а її обличчя світилося щастям.
За кілька днів до від’їзду Наталка помітила, що Олена стала зовсім іншою. Вона більше не лежала в ліжку, а допомагала дітям у саду, грала з ними в доміно і навіть читала їм казки.
– Мамо, ти не повіриш, але ти виглядаєш на десять років молодшою, – сказав Олег.
– Це все ваші діти, – відповіла Олена. – Вони нагадали мені, що в житті завжди є місце для радості, навіть у найважчі часи.
Коли настав час прощатися, Марко й Софійка обіймали бабусю і обіцяли скоро повернутися. Олена стояла на порозі, махала їм рукою і думала про те, як ці кілька днів змінили її життя.
Відтоді вона більше не лежала в ліжку. Вона знову доглядала свій сад, зустрічалася з подругами і навіть почала виходити з ним в парк на прогулянки.
Діти ж і далі залишалися її головною радістю. Вони часто приїжджали до неї в гості, а вона готувала для них пиріжки й розповідала веселі історії.
Бо іноді для того, щоб знайти новий сенс у житті, потрібна лише трохи дитячої любові й щирих обіймів.
Фото ілюстративне.
