— Ти у своєму розумі? Камера — це не вихід! — Чоловік явно роздратувався через мою пропозицію.
Еля дивилася на порожнє місце у скриньці, де ще вчора лежала каблучка, подарована бабусею. Серце стислося від тривоги. Це була вже третя пропажа за останній місяць — спочатку зникли сережки, потім браслет, а тепер каблучка.
З вітальні долинали приглушені голоси — сьогодні до свекра, Віктора Михайловича, прийшли його давні друзі по шаховому клубу. Останнім часом будинок ніколи не пустував: то родичі заглянуть на вечірній чай, то друзі Ігоря забіжать обговорити робочі питання, то свекруха запросить своїх подруг із хору.
— Елечко! — покликала Ніна Петрівна з кухні. — Допоможи мені з вечерею. Я готую для твого свекра його улюблену печеню, а рук не вистачає.
Еля обережно закрила скриньку. Три роки тому, коли вони з Ігорем одружилися й вирішили жити з його батьками, усе здавалося простим. Квартира велика — чотирикімнатна, місця вистачає всім. Ігор запевняв, що це тимчасово, поки не назбирають на власне житло. Але час минав, а ситуація лише ускладнювалася.
На кухні Ніна Петрівна чаклувала над сковорідкою з м’ясом. Запах спецій наповнював приміщення, змішуючись з ароматом щойно завареного чаю.
— Я все думаю, — почала свекруха, нарізаючи овочі, — може, тобі якось варто організувати простір у вашій кімнаті? Шафу нову купити чи комод. А то речі постійно губляться…
Еля промовчала, допомагаючи чистити картоплю. Натяк свекрухи був очевидний — знову про зниклі прикраси. Але молода жінка точно знала — вона нічого не губила.
— У Тамари Василівни, між іншим, донька нещодавно найняла організатора простору, — продовжувала Ніна Петрівна. — Каже, тепер усе в повному порядку, нічого не зникає.
Еля згадала, як дбайливо зберігала бабусину каблучку. Останній подарунок перед тим, як її не стало — проста золота каблучка з невеликим гранатом. Не дуже дорога, але безмежно цінна для онуки.
У передпокої грюкнули двері — повернувся Ігор. Чоловік виглядав втомленим:
— М-м-м, як смачно пахне! Мамо, ти щось особливе готуєш?
— Печеня для тата. У нього сьогодні важлива шахова партія з Павлом Андрійовичем.
— Ігорю, — тихо покликала Еля. — Треба поговорити.
— Давай потім, — відмахнувся чоловік. — Хочу подивитися, як тато виграє у свого давнього суперника.
Увечері, коли гості розійшлися, а свекор із Ніною Петрівною пішли до своєї кімнати, Еля наважилася розпочати розмову.
— У мене знову пропала річ, — сказала вона, присідаючи поруч із чоловіком на диван. — Бабусина каблучка.
— Знову починаєш? — поморщився Ігор. — Може, поклала кудись і забула?
— Ні, не забула. Я завжди зберігаю прикраси у скриньці. І вони почали зникати лише останнім часом. Спочатку сережки, які ти подарував на річницю. Потім мамин браслет. Тепер ось каблучка…
Еля замовкла, згадуючи кожну пропажу. Прикраси зникали після візитів гостей — вона це точно помітила. Але як про це сказати чоловікові?
— І що ти пропонуєш? — У голосі Ігоря з’явилися нотки роздратування.
— Я подумала… може, встановимо камеру? Маленьку, непомітну. Просто щоб зрозуміти…
Еля не договорила. Обличчя чоловіка змінилося, ніби хтось стер із нього звичний добродушний вираз.
— Ти що, хочеш стежити за нашими гостями? За батьками? За моїми друзями?
— Не стежити, а просто…
— Ні, ти серйозно вважаєш, що хтось із них міг?.. — Ігор схопився з дивана. — Як тобі таке взагалі спало на думку? Це ж наші близькі люди! Дядько Паша, який мене з дитинства знає? Або мамині подруги з хору? Чи, може, татові шахові друзі?
— Тихіше, — спробувала заспокоїти його Еля. — Батьки почують.
— Нехай чують! — Ігор вже не стримувався. — Нехай знають, що ти про них думаєш! Може, ти і за ними стежити зібралася?
Двері спальні скрипнули. На порозі з’явилася Ніна Петрівна у домашньому халаті:
— Що сталося? Чому такий шум?
— Мамо, ти уявляєш? — Ігор обернувся до матері. — Еля хоче встановити у квартирі камери! Збирається за всіма стежити!
Ніна Петрівна завмерла на порозі, поправляючи комір халата:
— Камери? — У голосі свекрухи прозвучало щире здивування. — Навіщо?
— У мене зникають речі, — тихо відповіла Еля. — Уже третя пропажа за місяць.
— Так, може, сама кудись поклала? — Ніна Петрівна сіла на край крісла. — У молодих часто таке буває — розсіяність, неуважність…
— Я точно знаю, де зберігала прикраси, — Еля намагалася говорити спокійно. — І вони зникають лише після…
— Після чого? — різко перебив Ігор. — Після приходу наших гостей? Ти це хотіла сказати?
У кімнаті запанувала важка тиша. Віктор Михайлович теж вийшов на шум, але мовчки стояв осторонь, спостерігаючи за тим, що відбувається.
— Знаєте що, — Ігор схопив куртку, — я прогуляюся. Потрібно провітритися.
— У такий час? — Еля поглянула на годинник.
— А що? Тепер мені потрібно дозволу питати? — Ігор грюкнув вхідними дверима.
З того вечора щось надломилося в їхніх стосунках. Ігор став уникати розмов, пізно повертатися з роботи. Якщо Еля намагалася заговорити про зниклі речі, чоловік дратівливо відмахувався або просто виходив в іншу кімнату.
Одного ранку Еля випадково побачила, як Ігор перевіряє її сумку, поки вона була у ванній.
— Що ти робиш? — запитала Еля, виходячи з душу.
— Ключі шукав, — швидко відповів Ігор, але в його очах промайнув якийсь страх.
— Твої ключі завжди лежать на тумбочці.
— Так? — Ігор нервово усміхнувся. — Треба ж, забув.
Після цього випадку Еля почала уважніше стежити за чоловіком. Його поведінка ставала дедалі дивнішою: він здригався від телефонних дзвінків, довго з кимось переписувався, прикриваючи екран рукою.
— Може, нам варто з’їхати? — якось запропонувала Еля. — Знайдемо невелику квартиру…
— Навіщо? — У голосі Ігоря з’явилися металеві нотки. — Тобі не подобається жити з моїми батьками?
— Справа не в цьому. Просто…
— Просто ти всіх підозрюєш! — Ігор підвищив голос. — Думаєш, я не бачу, як ти перевіряєш сумки гостей? Як стежиш за кожним, хто заходить до нашої кімнати?
— А що мені залишається робити? Речі зникають, а ти удаєш, що нічого не відбувається!
— Нічого і не відбувається! Ти все вигадуєш!
Ніна Петрівна, почувши крики, заглянула до кімнати:
— Що за галас? Знову через ці камери?
— Мамо, скажи їй! — Ігор розвів руками. — Може, хоча б тебе вона послухає. Не можна всіх підозрювати!
— Елечко, — почала свекруха примирливим тоном, — ну навіщо так нервувати? Речі знайдуться…
— Не знайдуться, — Еля відчула, як до горла підступають сльози. — Бо їх хтось бере. І, здається, тільки я хочу знати правду.
— Яку правду? — Ігор підійшов впритул. — Думаєш, хтось із наших близьких — злодій? Може, татові друзі з шахового клубу? Чи мамині подруги? Або мій друг дитинства Костя?
При згадці Кості Ігор дивно запнувся, наче пожалкував, що вимовив це ім’я.
— А чому ти так переймаєшся? — тихо запитала Еля. — Чому ти настільки проти камери?
— Бо так негарно! — вигукнув Ігор. — Стежити за людьми у власному домі!
— У нашому домі, — поправила Еля. — І я маю право знати…
— Знати що? — Ігор схопив її за руку. — Що саме ти хочеш дізнатися?
У його очах Еля побачила щось нове — не просто злість чи роздратування. Страх. Справжній страх.
— Ігорю, відпусти її, — втрутився раптом Віктор Михайлович.
Ігор відсмикнув руки, ніби обпікся:
— Я… мені треба на роботу.
Ввечері він не повернувся додому. Не відповідав на дзвінки, лише надіслав коротке повідомлення: “Переночую у друга”.
Еля лежала без сну, дивлячись у стелю. За стіною неголосно розмовляли свекор зі свекрухою. У голові крутилася одна думка: “Що ти приховуєш, Ігорю? Що може бути настільки важким, що ти готовий зруйнувати наш шлюб, аби тільки це не розкрилося?”
Вранці Еля прийняла рішення. Маленька камера, куплена тиждень тому, чекала свого часу у сумці. Дочекавшись, поки всі підуть, Еля встановила пристрій так, щоб він охоплював шкатулку з прикрасами.
Три дні нічого не відбувалося. На четвертий у домі знову зібралися гості — прийшов Костя, друг дитинства Ігоря, з яким той останнім часом багато спілкувався. Еля пам’ятала, як дивно чоловік запнувся, згадуючи його ім’я під час останньої сварки.
— Елечка, — покликала з кухні Ніна Петрівна, — допоможи мені з посудом.
Коли Еля повернулася у кімнату, Костя вже пішов. Ігор сидів на дивані, нервово постукуючи пальцями по підлокітнику.
Ввечері, переглядаючи запис, Еля похолола. На екрані Костя швидко відкривав шкатулку, поки Ігор стояв «на сторожі» біля дверей. Друзі про щось перешіптувалися, але звук був занадто тихим. Єдине, що вдалося розчути: «Останній раз, чесне слово».
— Що ти робиш? — пролунав за спиною голос Ігоря.
Еля здригнулася. Чоловік стояв у дверях, блідий як полотно.
— Дивлюсь правду, — Еля розвернула до нього екран ноутбука. — Хочеш пояснити?
— Вимкни це, — процедив Ігор крізь зуби.
— Ні. Я хочу знати, чому ти віддаєш мої речі Кості? Що відбувається?
Ігор важко опустився на стілець:
— Ти не зрозумієш.
— Спробуй пояснити.
— Костя… У нього проблеми. Серйозні проблеми з боргами. Я намагався допомогти грошима, але це як у чорну діру… — Ігор провів рукою по обличчю. — Він зв’язався з поганими людьми. Вони погрожували. А твої прикраси… це був спосіб виграти час.
— Мої речі йшли на погашення його боргів? — Еля відчула, як до горла підступає образа.
— Я збирався все повернути! — Ігор вскочив. — Костя пообіцяв…
— А каблучка? Бабусина каблучка теж пішла на це?
Ігор відвів погляд:
— Вибач. Я не знав, що вона настільки важлива для тебе.
— Не знав? — Еля гірко усміхнулась. — Я ж розповідала тобі цю історію. Як бабуся подарувала її перед тим, як відійшла у засвіти. Ти просто не слухав.
У двері обережно постукали. На порозі стояла Ніна Петрівна:
— Я чула шум… Що сталося?
— Запитайте у свого сина, — Еля почала збирати речі у сумку. — Нехай розповість, як вони з другом дитинства провертали свої справи.
— Ігорю? — У голосі свекрухи прозвучав страх.
— Еля, зачекай! — Ігор схопив жінку за руку. — Давай поговоримо!
— Про що? Про те, як ти зраджував мене? Як брехав мені в очі? Як звинувачував у підозрілості, коли я була права?
Віктор Михайлович з’явився в дверях:
— Що тут відбувається?
— Ваш син крадькома забирав мої речі, — спокійно відповіла Еля. — Віддавав їх своєму другу за борги. А тепер я йду.
— Але куди ти підеш? — розвела руками Ніна Петрівна.
— До подруги. А потім знайду квартиру.
— Еля, прошу, — Ігор перешкодив їй вийти. — Я все виправлю!
— Уже ні, — Еля похитала головою. — Справа не в речах. Справа у довірі. У повазі. У всьому тому, що ти розтоптав.
Через тиждень Еля подала на розлучення. Ігор намагався повернути її — телефонував, писав повідомлення, чекав біля роботи. Костя навіть приніс частину прикрас назад, але бабусиної обручки серед них не було.
— Вибач, — сказав Костя, опустивши погляд. — Вона вже продана.
Розлучення пройшло швидко. Батьки Ігоря не намагалися втручатися — очевидно, теж були ображені вчинком сина. Лише Ніна Петрівна одного разу зателефонувала:
— Елечка, може, варто спробувати знову? Він же любить тебе…
— Любить? — Еля усміхнулася. — Любов не краде. Любов не бреше. Любов поважає.
Минуло півроку. Еля орендувала невелику квартиру, повністю занурилася у роботу. Іноді накочувала самотність, але вона вчилася справлятися. Більше не потрібно було прикидатися, що все добре. Не треба було сумніватися у власному розумі, коли зникали речі.
Одного разу, переглядаючи старі фотографії, Еля натрапила на весільне фото. Молоді, щасливі обличчя. Каблучка на пальці — та сама, бабусина. Еля провела пальцем по фотографії та усміхнулася: хоча прикраси більше немає, тепер у неї є дещо важливіше — повага до себе та своя правда.