Два місяці минуло з того моменту, як я переписала свою квартиру на сина. Спочатку все здавалося нормальним – Дмитро часто приходив, запитував, чи потрібна мені допомога. Я відчувала, що зробила правильний вибір. Але одного дня він заговорив про рахунки. Коли я відмовилася платити “символічну” суму щомісяця, він привів в цю квартиру квартирантів, а згодом і зовсім мене виселив

Два місяці минуло з того моменту, як я переписала свою квартиру на сина. Спочатку все здавалося нормальним – Дмитро часто приходив, запитував, чи потрібна мені допомога. Я відчувала, що зробила правильний вибір. Але одного дня він заговорив про рахунки. Коли я відмовилася платити “символічну” суму щомісяця, він привів в цю квартиру квартирантів, а згодом і зовсім мене виселив.

Моє життя завжди було яскравим і насиченим, але останні роки стали сірими і безбарвними. Коли я була молодою, думала, що сім’я завжди буде поруч, підтримуватиме в усіх життєвих випробуваннях. Тепер, у свої шістдесят п’ять років, я розумію, наскільки була наївна.

Я залишилася сама у квартирі, яка колись була наповнена радістю: дитячі свята, свята з родиною, перші кроки онуків. Моя донька Марта завжди була віддаленою — і фізично, і емоційно. А син Дмитро здавався відповідальнішим. Ось чому я вирішила передати йому квартиру.

Дмитро завжди знав, як мене заспокоїти. Його теплі слова були необхідними, особливо після відходу у небуття мого чоловіка. Можливо, саме тому я не вагалася, коли він запропонував своє рішення.

— Мамо, сідай, нам треба поговорити — сказав він серйозними очима. Я відчула, що ця розмова буде важливою.

— Що сталося? — запитала я, сідаючи навпроти нього.

— Нічого поганого. Насправді, це може допомогти нам обом — він усміхнувся. — Я хотів поговорити про вашу квартиру.

— Моя квартира — це моє житло, місце, де я провела все життя, — відповіла я обережно.

— Знаю, мамо. Але ти вже в такому віці, можливо, варто подумати про майбутнє. Я завжди можу допомогти, якщо щось трапиться, — його голос був ніжним і заспокійливим.

Я відчула, що він має на увазі щось більше, але не розуміла, що саме.

— Що ти пропонуєш? — запитала я, намагаючись приховати свій страх.

— Якщо ти передаси мені квартиру, я буду піклуватися про тебе, і ти зможеш залишатися тут стільки, скільки захочеш. Це забезпечить твоє майбутнє, — пояснив Дмитро.

Я вагалася. Квартира була не просто нерухомістю, а місцем спогадів, роками збудованим з чоловіком. Чи варто просто віддати її сину?

— А Марта? Вона про це знає? — запитала я.

Дмитро змахнув рукою.

— У неї своє життя, діти, робота. Вона не буде зацікавлена в цій справі.

Я замислилася. Серце підказувало, що Дмитро правий, але щось в мені шепотіло, що я повинна ще подумати.

— Мені треба подумати над цим, — нарешті сказала я.

— Звичайно, мамо. Подумай спокійно. Я хочу лише найкращого для тебе, — відповів він, поклавши руку на мою.

Минув деякий час. Дмитро домігся свого. Він продав мою трикімнатну квартиру в центрі міста і придбав дві менші, в одній поселився сам з сім’єю, а в іншу перевіз мене. Спочатку все здавалось добре. Він часто приїжджав, запитував, чи потрібна допомога. Але одного дня він заговорив, що йому важко самому платити комунальні рахунки за дві квартири.

— Мамо, ці витрати… Можливо, ти могла б платити мені в місяць певну символічну суму? — сказав він, ніби це було звично.

Я була вражена. Весь час я думала, що квартира — мій притулок, а тепер відчувала себе обтяженою.

— Ти казав, що я можу тут жити і ні про що не хвилюватися. Чому тепер змінив думку? — запитала я з жалем.

— Не драматизуй, мамо. Кожен має свої витрати, — холодно відповів Дмитро. Якщо ти не можеш платити, я приведу в квартиру квартирантів і одну кімнату віддам їм.

Моє серце розбилося. Відтоді Дмитро почав цю квартиру здавати в оренду. Пара студентів з’явилася за кілька днів, і я опинилася в маленькій кімнаті. Мій дім став чужим, а я — чужиною у власному житті.

— Мамо, ти повинна це зрозуміти. Життя дороге, а мені потрібно на щось жити, у мене сім’я, — пояснював Дмитро, але його слова тільки підсилювали моє відчуття.

Згодом він запропонував ще одну ідею.

— Мамо, я знайшов для тебе іншу кімнату. Там буде тихіше і комфортніше. Ти можеш там відпочити, а я подбаю про все інше, — сказав він, наче це був порятунок.

Я відчула лише безсилля. Зібрала свої речі і переїхала до маленької, холодної кімнати з видом на сірий двір. Самотність охопила мене повністю.

Нарешті, я вирішила поговорити з Мартою. Дзвінок тривав довго, перш ніж вона відповіла.

— Мама? Що сталося? — запитала вона холодно.

— Дмитро прогнав мене з квартири. Він здає її орендарям, — мої слова зламалися від емоцій.

— Ви самі переписала на нього квартиру, — відповіла Марта нетерпляче. — Я маю своє життя, мамо.

Я відчула, що втрачаю останню надію на підтримку. Вона швидко попрощалася, залишивши мене в тиші орендованої кімнати. Того вечора я вперше відчула справжню самотність.

Чи ви коли-небудь стикалися з подібною ситуацією, коли ті, кому ви довіряли, залишили вас самотніми? Як ви справлялися з цим?

You cannot copy content of this page