Мої батьки завжди вчили мене не сприймати сім’ю як належне і я ніколи цього не робила. Однак інколи поведінка родичів переходить всі межі. І це не просто родичі, а моя дочка. Людина, яку я виростила і підтримувала все її свідоме життя.
Справа в тому, що вона занадто часто відвідує мене і надмірно хвилюється про мій стан. Часом мені здається, що не вона моя дитина, а я її. Я доросла людина, яка цілком в змозі самостійно про себе подбати. І мені не потрібна доглядальниця, особливо у вигляді моєї дочки. Вона повинна жити своїм життям, а старість залишити мені. І мої батьки вважали так само, тому я і прищепила своїй точно такі ж моральні орієнтири.
Я можу зрозуміти чому вона так чинить, однак я відмовляюся це робити. Мені хочеться отримати розуміння від неї в іншому. У тому, що у мене теж має бути особистий простір. Чому вона не може просто зрозуміти той факт, що я вже старію. Так, це моя дочка і у неї чудова сім’я, але я вже не частина її сім’ї.
І намагалася обговорити це зі своїми подругами, але у них такого немає. Не те щоб їм це подобалося, тому що ситуація у них швидше зворотна. Їх діти про них зовсім забули і не згадують. Така собі крайність. І це абсолютно не правильно.
Я не можу і кроку ступити без дзвінків і постійних рапортів для доньки. А з появою ось цих телефонів з камерами, все стало ще складніше. Тепер вона просить вмикати відеозв’язок і дивиться, як я виглядаю і що роблю. Сама знаходить мені якісь санаторії, може не запитавши поставити перед фактом, що ми їдемо до якогось спеціаліста. Я скоро вже вовком витиму. У шістдесят я перетворилась на малу дитину чи, як?
Ну підкажіть, як мені позбутись цієї надокучливої цілодобової опіки, але й не образити свою дитину? Кажу їй прямо, а вона думає, що мені просто соромно і я прошу мене не опікувати аби її не відволікати. І нічого не змінюється.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
