fbpx
Дозвілля
До війни приготуватися не можна

Можна, звісно, скласти тривожну валізку чи там п’ятдесяти літровий наплічник, вщент напхати медикаментами, теплим одягом і всіма тими мудрими порадами із не менш тривожних статей.

Я так і зробила. Та я розумію, що від цього не стало ані спокійніше, ані менш тривожно.

А, тим паче, я не стала готовою до війни.

Бо це ніяк не допомагає вкласти в голові, що світ крихкий. Що ми в цьому світі минущі, ой, які минущі. Що все усталені і звичне розбивається просто вмить. Що наша віра в добро і справедливість не захистить від жодного з видів граду.

Я роблю все те ж, що й завжди: пишу, перекладаю, навчаю, ходжу на прогулянки, купую книжки, годую пташок, купаю кота, снідаю з мамою і дарую квіти друзям.

Все це тримає мене за реальність, яку я знаю, яку я розумію і яку я собі створила довкола себе. От тільки все це тепер з новим присмаком, бо не все в житті можна вмістити у тривожний наплічник.

Колись моя бабуся розповідала, що під час другої світової війни люди робили весілля на двісті осіб і танцювали до самого ранку, поки тримали ноги, поки сонце не сходило. Що ніколи наречені не були такі гарні, а музики такі вправні, що ніколи їй так не смакували ані вино, ані канапки з огірком, як тоді, на тих весіллях.

Я не вірила. Я була зовсім мала і ще не знала, як можна радіти, сміятись…жити, коли загроза так близько.

А тепер я знаю, що можна. В тому вся нестерпна легкість буття: зібрати тривожний наплічник, навчитися надавати першу допомогу і купити собі найбезглуздішу сукню.

От тепер готова.

А на фото, до речі, персональне бомбосховище. Таке фізичне. Я в них не дуже вірю, бо більше схильна довіряти внутрішнім сховкам – усьому тому, що вселяє у нас силу жити.

Марта ГОСОВСЬКА, facebook