– Діма, синку. Скільки разів я тобі казала, твій тато нас покинув. Мене покинув і тебе покинув. Він не приїде більше. Ніколи не приїде

Дядька Сашка Діма одразу не злюбив. Мама, нервово перебираючи пальці на руках, сказала того вечора восьмирічному синові:

– Дімо, познайомся, це Олександр. Ми разом працюємо, а тепер вирішили і жити разом.

Діма насупився, нічого не розуміючи. Це що ж означає, цей чужий дядько житиме тут із ними?

– А тато? – Дімка злісно глянув на маму і покосився на дядька Сашка, що стояв біля дверей.

– Дімо, не починай! – Мама розхвилювалася ще більше і навіть підвищила голос.

– Тато приїде! Обов’язково приїде! Ти нам не потрібний! – вигукнув Дімчик цьому незнайомому дядькові. Сльози бризнули з очей, і він побіг у свою кімнату.

– Діма, синку. Скільки разів я тобі казала, твій тато нас покинув. Мене покинув і тебе покинув. Він не приїде більше. Ніколи не приїде. А дядько Сашко – він добрий. Ось побачиш, він дбатиме про нас, ви подружитеся. – Мама сіла поряд з Дмитриком. Вона гладила його по голові, по плечах, говорила тихо і ласкаво, але Діма не обертався від стіни. Він не вірив мамі і не хотів її слухати.

Тато й раніше часто їхав на довго, своєю великою вантажною машиною, але завжди повертався. Веселий, з подарунками для Діми та мами. Від самої брами він гукав: «А ну зустрічайте! Подивіться, хто приїхав! і Дімка біг йому назустріч, розкинувши руки: «Татко, таточко! А що ти мені привіз?

Перед тим, як тато поїхав цього разу, вони з мамою про щось довго розмовляли на кухні. Мама схлипувала, а тато повторював: «Марино, не треба сцен, ти знала, що в мене сім’я. Мені треба думати про це. Дімці тоді було шість, він не розумів, чому мама плаче, адже тато говорив про них, про їхню родину, про нього та маму, адже так не буває, щоби була якась ще сім’я.

Дмитрик вже засинав, а вранці, коли прокинувся, тата не було. “А коли він повернеться?” — спитав він маму, яка того ранку була задумлива і часто зітхала. Дімка не повірив, коли мама пояснила, що тато більше ніколи не приїде. Що в нього інша родина, інша дружина та інші діти, а вони з Дімкою йому більше не потрібні. Дімка тоді дуже розізлився на маму, плакав і казав, що вона все вигадала, тато любить його і обов’язково приїде. Діма чекав уже дуже довго, а тато не приїжджав. Мама цитькала на нього, якщо він питав про батька. А тепер у їхньому домі з’явився цей дядько Сашко.

Мама пішла. Дімка чув, як на кухні дядько Сашко сказав:

– Марино, не треба було, так. Треба було його якось підготувати.

– Нічого. Звикне. Все внормується. – відрізала мама.

Вранці за сніданком дядько Сашко сидів із ними. Хвалив яєчню, засмажену на салі, ніби то було щось незвичайне. Мама посміхалася, підливаючи гарячого чаю.

– Дімо, а хочеш, я тебе до школи відвезу, покермувати дам? – запропонував дядько Сашко.

– Сам дійду. – буркнув Діма. Тато теж давав Дімці посидіти за кермом його великої машини, правда вона була не заведена і нікуди не їхала, але Дімці подобалося крутити кермо, чіпати різні важелі і кнопочки, уявляючи, що він їде кудись за обрій. А від цього дядька Сашка йому нічого не треба.

Дядько Сашко не наполягав, а мама не зауважила, що Дімка грубить. Дімка давно звик ходити до школи сам, мама працювала на комбінаті у найближчому містечку, і, поспішаючи на автобус, вигукувала вже біля дверей: «Дімчику, вставай! Сніданок на столі! Разом снідали вони лише у вихідні. Хоч Дімка і був злий на дядька Сашка, все ж цікаво стало, яка в нього машина. Напевно такий же старий опельок, як у сусіда діда Семена, якого той заводить раз на місяць, щоб поїхати в місто на великий базар.

Але ні, у дядька Сашка виявилася гарна срібляста машина, в яку вони з мамою сіли і поїхали у бік міста, мама при цьому помахала синові рукою, а дядько Сашко бібікнув. Дімка не помахав у відповідь і не посміхнувся, він насупився і попрямував у інший бік. Через два будинки на лавці на нього чекав нерозлучний друг Славик.

– Так, не пощастило тобі. Нині почне виховувати. – Протяг Славчик, чухаючи потилицю. Це сталося автоматично, при одному спогаді Славка про його вітчима. Дядько Григорій жив з ними вже років чотири. Він багато повчав Славка, а мама за нього не заступалася, вона й сама частенько ставала на бік чоловіка, і вважала, що він більше розуміє, як виховувати іншого майбутнього чоловіка. Дімка уявив собі, що дядько Сашко може виявитися таким самим, і став ще похмурішим. Мама його завжди була доброю та веселою, хмурилася, тільки коли Дімка говорив про тата.

Але переживання Дімки виявилися марними. Дядько Сашко не повчав його ніколи. Після роботи та у вихідні він, насвистуючи, все щось ремонтував та майстрував. Завжди кликав Дімку допомогти, але Дімка бурчав у відповідь:

– Мені не треба. – І йшов, а потім потай спостерігав за дядьком Сашком, у якого все виходило вправно і справно.

Дім та двір потихеньку перетворювалися з його легкої руки. Мама радісно притискала руки, тепер вона частіше сміялася та посміхалася. А Дімка сердився і навмисне ховав інструменти, цвяхи та інше, а потім нишком спостерігав за дядьком Сашком, чекав, що той розсердиться. Але дядько Сашко не сердився, не лаявся, не знайшовши чогось на звичному місці, він посміхався і казав: «Домовик, домовик, погрався, то віддай», підморгував Дімці і йшов шукати потрібне в іншому місці. І завжди знаходив.

Увечері за вечерею дядько Сашко запитував у Дімки, як справи у школі, чи не потрібна допомога з уроками.

– Нормально. Сам упораюсь. – завжди неохоче відповідав Діма. Славковий дядько Гриць ніколи не пропонував допомогти, але за погані оцінки завжди получав. Діма звик вчитися сам, розумів, що мамі ніколи сидіти з його уроками, стільки всього їй потрібно було переробити по господарству, та й на роботі вона втомлювалася. А тепер у мами побільшало вільного часу, але коли вона пропонувала Дімці разом почитати або подивитися передачу, він відмовлявся. Все ще сердився на неї за тата.

Того дня Дімка з Славком почубилися з хлопцями з п’ятого класу. Так через дрібниці, потім навіть помирилися, але синяву під оком Дімка встиг заробити.

– Діма, може, тобі потрібна допомога? Хочеш поговоримо про це? – запропонував дядько Сашко, і вигляд у нього був серйозний, він не посміхався весело, як завжди.

– Нічого мені від вас не треба. – пирхнув Діма і, недоївши вечерю, пішов у свою кімнату.

– Це ж хлопчаки, напевно, нічого страшного. – почув він голос мами.

– Якщо це просто віч-на-віч, так буває, так, нехай вчиться давати здачу. А якщо в нього проблеми та його кривдять? – задумливо запитав дядько Сашко. – Йому зараз не просто, через нас. Якщо таке повторитися, я все ж таки піду ввечері до його вчителя, але так, щоб ніхто не знав, поговорю, раптом, ми чогось не помічаємо.

Мама погодилася, а Діма сидів і думав: «Треба ж, захисник знайшовся! Та я сам у всьому без вас розберуся! А вранці він непомітно поклав сіль у чай дядька Сашка, від злості, але поклав. Дядько Сашко завжди пив чай ​​без цукру, тому, звичайно, відразу зрозуміє, що не переплутав випадково сіль із цукром. Нехай зрозуміє, хай знає, що йому тут не раді і допомога не потрібна. Дядько Сашко, зрозумів, але виду не подав, спокійно вилив чай ​​і заварив новий.

– Охолонув, нічого страшного. – пояснив він здивованій Марині.

Дімка й інші хитрощі вигадував, щоб насолити і в прямому і переносному значенні дядькові, але той ніколи не сердився, не починав звинувачувати когось, усміхався, виправляв, що можна було виправити, і не журився про те, що виправити було не можна.

Так закінчилася осінь, минула зима, настала весна. Дімка вже давно прийшов зі школи, а мами та дядька Сашка все не було. Дімка вже почав хвилюватися, коли побачив за вікном світло фар, але дядько Сашко приїхав один.

– Де мама? – насторожено спитав Дімка.

– Дімо, ти тільки не хвилюйся. Мама в лікарні, вона пробуде там деякий час, а ми поки самі погосподарюємо. – Усадивши Дімку навпроти, спробував пояснити дядько Сашко.

– Що з нею? – Дімка не на жарт злякався.

– Нічого страшного. Розумієш, у тебе скоро з’явиться братик чи сестричка, мамі треба просто берегти себе. – Дядько Сашко намагався бути тактовним. Марина була вже на четвертому місяці, але вони все не наважувалися сказати про майбутнє поповнення Дімі, бачачи, що він все ще в багнети сприймає поточні зміни. Але сьогодні на роботі їй стало погано, Олександр відвіз її до лікарні, лікарі рекомендували стаціонар. Дімка напружився, почувши таку новину.

Спочатку мама привела цього дядька Сашка, тепер у них з’явиться своя інша дитину, а як же Діма? Тепер він мамі зовсім не потрібен. Ні, Дімка це терпіти не буде, він піде з дому, вирішено, піде назовсім. Так думав Діма, поки дядько Сашко розігрівав вечерю і намагався говорити про щось із хлопчиком.

Трохи пізніше, Дімка тихенько склав у рюкзак деякі свої речі, а коли зовсім стемніло, вислизнув за двері. Він рішуче крокував темними сільськими вулицями. Ішов і думав, що ось повернеться мама додому, а його немає, тоді вона пошкодує, що привела в дім цього дядька Сашка. І що далі він відходив від дому, то більше ці думки змінювалися іншими.

Дядько Сашко, взагалі, як людина, нічого, і дім впорядкував, його, Дімку і на рибалку з собою кликав, і в ліс за грибами, і машину ремонтувати просив допомогти, ніби Дімка в цьому щось тямить. А на Новий рік вертоліт купив з радіокеруванням. Мама б такий класний не купила, вона у гелікоптерах нічого не розуміє, та й дорого.

Та й мама тепер усміхається частіше та втомлюється менше. А тато… ось уже третій рік не приїжджає. Та й раніше, приїжджав рідко, на день-два. І Дімку обіймав тільки на порозі, дарував якусь дрібницю, і ніколи навіть не питав, як у сина справи. Їв, іноді пив, багато сміявся на кухні, поки мама клопотала біля нього.

Одного разу мама поскаржилася, що полиця на кухні обвалилася, він тільки посміхнувся: «буває» і не полагодив. Мама сама потім прибивала цвяхи, через що поличка потім довго висіла криво, поки дядько Сашко не зробив. Дімка остаточно задумався. Навіть зупинився. І тут під ногою його щось хруснуло. Дімка тільки зараз зрозумів, що замість мосту, пішов прямо по кризі через річку на околиці села. Взимку багато хто так ходив, але зараз уже весна, лід підтанув, Дімка знав, що лід може не витримати, просто задумався. Серце його забилося частіше, він повернувся, щоб акуратно посунути назад, лід затріщав сильніше.

Олександр зазирнув у кімнату Діми перед сном. Хлопець переживає, хоч Олександр і намагається знайти до нього підхід, а тут ще такі новини. Дімки в кімнаті не було, як не було й шкільного рюкзака, а біля шафи валялися зім’яті речі. Господи, що надумав, з дому пішов. Олександр зрозумів все одразу. Накинувши куртку, він поспішив до машини. Спершу заїхав до Славка, але у друга Діми не було. Треба було поспішати, ліс за селом невеликий, так смужка, але могло статися всяке. Олександр уже під’їжджав до мосту, коли помітив темну фігурку на льоду. Він зупинився і вийшов із машини.

– Дядьку! – почув він зляканий голос Діми, тут лід під хлопчиком розколовся, Дімка зник під водою.

Вода була холодна, зимовий одяг моментально намок і потяг на дно, але Діма з останніх сил схопився за крижаний край і витяг голову. Він бачив, що дядько Сашко вже наближається до нього.

– Тримайся, синку. Тримайся, я зараз. – просив він, і Діма відчайдушно тримався. – Ось і все, синку. Все позаду. – Ближче до берега вже можна було йти, Олександр квапливо йшов до машини, притискаючи до себе тремтячого і переляканого Діму. Він уже зрозумів, що все позаду. Зовсім все.

– Тату. – прохрипів він і притулився до теплого та сильного плеча дядька Олександа.

Вдома дядько Сашко розтер Діму теплим рушником, напоїв гарячим чаєм, і, укутавши ковдрою, сів поруч.

– Ти пробач мені, якщо щось не так роблю. У мене дітей не було, можливо, я чогось не знаю, не вмію. Але я маму твою люблю і тебе люблю. – Говорив він, а Діма думав, який дядько Сашко гарний, а ось він, Діма, нічого спершу і не зрозумів. А тепер зрозумів. І ніякий він не дядько Сашко, а тато. Справжнісінький.

– Мама засмутиться. – сказав Діма.

– А ми мамі нічого не скажемо. Їй хвилюватись не можна. – заспокоїв батько сина і погладив по висохлому вже волоссю. Діма заснув, з усмішкою на губах.

Коли Марина, не попередивши, повернулася додому з лікарні, вона не повірила своїм очам та вухам. Діма та Олександр збирали конструктор, сидячи на підлозі.

– Ні, тату, ця деталь сюди не підходить. Спробуй краще це. – радив Діма.

– Точно, сину. Тепер уже більше схоже на корабель.

Марина посміхнулася, притулившись до одвірка. Нарешті все налагодилося. За вечерею вона потішить сім’ю, у лікарні їй повідомили, що буде дівчинка.

You cannot copy content of this page