Дозвілля
Де їсть і з [ким] спить Ольга Фреймут

Першою щоденник читала  Алла Мазур, незмінна ведуча новин “ТСН. Тиждень”, і — написала свій відгук:  “Ризиковано. Дуже відверто. Несподівано”.

Ілюстрована художніми фотографіями й малюнками книжка від телеведучої 1+1 Ольги Фреймут є містифікованою біографією та літературним щоденником. До нього ввійшли два ексклюзивних інтерв’ю, есе, які авторка писала в перервах між телезйомками свого інспекторського проекту під час подорожі Західною Україною. За задумом Фреймут, ця книжка — більше ніж мандрівник або щоденник нотаток, це її неcподівані візії міської культури, готелів, ресторанів, кав’яреньта розповіді про духів міста.

З уривком видання від “Нашого формату” можна ознайомитися на сайті:

Місто зі снів елегійних панн.

Малою я не підозрювала, що моя родина бідна. Це все мама: вона накинула захисний камуфляж на наше дитинство. Злидні конвертувала у школу життя.

Мало одягу — перешиємо бабину сукенку! Хочеться на море? Тоді потрібно до поїздки готуватися, рік збирати кошти, потім їхати в плацкарті, перетвореному нами, дітьми, в халабуду… день-ніч-день. Сумно без розваг? То ходімо на весілля! І всі мають забаву, навіть беззубі бабуні у шелянових хустинах так душевно затягують українські призабуті пісні…

А потім довелося спостерігати й невеселий обряд — пoхoрoни, де так цікаво роздивлятися сорочку мeрця, губитися у дитячих здогадах: а чи встиг покійник перед cмeртю затвердити краватку — це ж по Раю в такому ходити…

Пам’ятаю, як мені, Кольці та Юльці мама видавала одну плитку шоколаду на трьох. Я з’їдала квадратик, а решту ховала на завтра — на поличку з одягом, за рейтузи та футболки… Тато будив до третіх півнів мене з братом, видавав пластянку — і ми, заспані, пленталися на город копати хробаків на рибу.

Ось чому я знаю, як пахне роса, пам’ятаю погляд переляканого хруща в моїй долоні. Розумію, що успіх — ручної роботи… Як вишивка на рушниках від прабабусі Євдокії, якими вкривають голівоньки святим. Ця істина прийшла до мене в дощ, як блискавка, спалахнула посеред похмурого дня, коли бігла по калабанях у черевичках Chanel і викинула у смітник ледь надкушену грушку. Тієї миті я усвідомила, як бідувала моя родина. Нас, дітлахів, не відволікала від щоденних відкриттів напомаджена бутафорія людського побуту, нам належав живий довколишній світ — і дерева, і ставки, і рибки. Це і є ідеальне дитинство.

КРАКІВСЬКИЙ БАЗАР МАРНОТИ

Тебе не забути, Краківський ринок Львова на вулиці Базарній. Ти — Єлисейські поля розкоші мого студентства… Завдяки тобі я познайомилася з модою, із брендом Gucci. Придбала сумку з бахромою на чорному пасочку. Тоді я не знала, що вправна продавчиня збула мені підробку. А коштувала мені та фальшива сумочка, як тепер повне страхування на машину.

Врешті мій студентський раритет знайшов собі нову власницю. Моя бабуся Рейнгольдівна ходить до церкви із модною сумочкою на плечі. По кишеньках порозпихала грошей на дві секції: чоловічу та жіночу. Лад і гармонія назавжди: валідол, полотняний носовичок, гаманець, у якому фотографії усіх сімох внуків та двох правнучок… Схоже на те, що несправжня сумка Gucci виявилася вигідною інвестицією.

На Краківському ринку я купувала ще й песика, спаніельку Велсі, яка була уцінена, бо, як потім виявилося, “не привита”… Якось я пішла з цією краківською радістю до першого кохання в гості — на Берездівці. Поки ми з легінем пили компот, Велсі забігла у буду до простюха Топіка. Вони більше, ніж поцілувалися, і Велсі наступного дня здoxлa… Cмeрть улюбленого песика стала символічною подією. Це ж могло статися і зі мною. Нестримне кохання до непутящого маминого синочка Вована зазіхало і на мою жіночу сутність… Тоді я затямила: присвячувати вірші тому, хто не нехтує нагодою лапати всі доступні дyпи, — марнославне марнотратство… Cмeрть Велсі навчила не розмінюватися на топіків та інших барсиків.

Краківський ринок — це ніби символічний епізод із містичних історій Едгара По. Тостер, який купила на тій Базарній вулиці, був несвоєчасним зазіханням на предмети розкоші. Він перегорів на першій скибці хліба. Потім були куплені мною букети для весільного дружби — і нестерпна роль неодруженої дружки, тимчасом як усі файні хлопці обрали собі даму серця, авжеж, не мене. З горя купила на ринку майонез за гуртовою ціною. Знову кількість, а не якість, що будь-якій дружці вилізе целюлiтом на ciдницяx…

Ані кроку відтепер на ринок Краківський — там не продають те, що мені потрібно. Свого часу я сплатила всі рахунки за одне з минулих життів…

ТРАМВАЙ №2

Саме таким трамваєм мав їхати доктор Живаго у день своєї cмeртi. Пастернаківською героїнею почувалася і я, коли сідала на пластмасове червоне крісельце у трамваї №2… на зупинці біля Головної пошти — товста студентка — та ще й у брекетах… Добре, що тоді не було глядачів моєї невимовної краси… Із вікна Львів показував мені занедбані малометражки.

Дівчата проводили майстер-клас: витягали з чорних дір бруківки поранені шпильки туфельок. Щоранку — понурі вирази облич пасажирів, поміж яких впізнавала професуру. Чому ж вони так рано зістарілися?

Чи не через розчарування у нерівноправ’ї  їхньої касти, що бідна за межею добра і зла… Щоразу, коли дивилася у трамвайне вікно, міркувала про те, що вихоплював із життя мій погляд. Зупинка. Молоді чи немолоді цьоці кумедно, зате не манірно лижуть морозиво. Чому ці жінки так тішаться?

У трамваї завжди неприємно пахло — як від упрілого немитого вуйка, який увесь день копав картоплю… Дурненьким людям природа, мабуть, навмисно не видає органу самокритики. Щоб вони себе не напудилися…

Не бійтеся. Не бійтеся їздити громадським транспортом, як би страшно там не було. Бо якщо не заходити в цей старий трамвай № 2, то й не побачити львівського кіна з вікна… Одного разу під час такого перегляду в мене поцупили гаманець. Що ж — за спектакль треба платити.

Виходила я тоді аж на Личаківському цвинтaрi. А тоді йшла повз мoгилки на останню пару — дві години занять фізичною культурою. Викладачем у нас був стоїчний грек із почуттям гумору, 50-літній Валерій Христофорович. Він мав незабутнє прізвище — Коковіадопало.

НЕЗВІДАНА МРІЯ В УНІВЕРСИТЕТСЬКІЙ ЇДАЛЬНІ

Моя alma mater для мене є найкрасивішою з-поміж інших архітектурних споруд міста Лева. Навіть деревам біля неї престижно рости, а трамваю №2 — зупинятися. Мій факультет журналістики, на якому здобувала фах, в 2000-х роках ще знаходився в головному корпусі Львівського національного університету імені Франка на вулиці Університетській, 1. А найближчими сусідами журналістів були філософи та математики, нам усім тоді ще вистачало місця. У студентському потоці нашого курсу пе- реважали особи жіночої статі — з плином часу журналістський факультет перетворився на квітник дівчат, а потім став жити окремо від альма-матері — у власному корпусі на вулиці Генерала Чупринки.

На пари в головному корпусі я ходила у покоцаних бруківкою туфельках на підборах. Моїм ноу- хау була легка блуза, або шифоновий шарф, який вигадливо зав’язувала на тілі. На обіди грошей не було. Між парами постійно булькав живіт, добра Уляна Дудок, нині поетеса, а тоді моя близька подруга-однокурсниця, давала вкусити канапку з салямі. В університетську їдальню з колежанкою ходили радше на оглядини.

Як же несподівано було у такому неоренесансовому архітектурному витворі натрапити на примітивну совдепівську їдальню. Це щось таке, наче побачити княгиню Ольгу з бургером в руках. Пригадую червоні смуги компотних склянок; миски з котлетками та фрикадельками і …булочки з ваніллю. Вони так пахли, що досі привиджуються мені. Я шукаю їх у французьких буланжеріях столиці, у гостромодних кав’ярнях Відня. І не знаходжу. Так пахнути можуть тільки ті, університетські. І, можливо, якби їла їх тоді, то ніколи б не зрозуміла, наскільки сильно їх хотіла. Від мрії треба відсторонитися, щоб її не втратити. Обов’язково зазирніть по ванільну булочку до університетської їдальні, сядьте за понищений стіл, і, можливо, компанію вам складуть привиди Івана Франка та Богдана Лепкого, які теж там навчалися.

БОГ І МЕНЕДЖМЕНТ

Я завжди вірила, що у Бога на мене плани — і в щось путнє таки виросту. Недурно ж тато наперекір сибірським морозам заробляв мені на репетиторство. Тоді мені було 18. Брат і сестра доношували мої лашки, грошей ні на що не вистачало, потрібно було негайно йти кудись працювати. Якщо зараз люд мріє співати на великій сцені, то в мої юні роки молодь марила роботою в “американському ресторані МакДональдз”. І я зібралася туди ж: як ніколи ретельно заплела довжелезну косу, позичила у цьоці Свєти ворсоланову зелену сукенку — і пішла влаштовуватися на роботу.

Менеджер, живіт якого драглями висів над портками, туго затягнутими паском, зверхньо глянув на мою анкету. І, насолоджуючись владою верховного жерця у священному храмі, повідомив, що у мене нема досвіду. “А може… я господинею місто зі снів елегійних панн | Львів 21 залу?” — перепитала бідолаха з ко – сою… І згори була мені відповідь: “Прибиральниці теж потрібні досвідчені”. Він казав правду, мені таки бракувало досвіду, але йому було гірше: він знався на чізбургерах, та не тямив у жінках: у сірій гусці не побачив білого лебедя. Я ж тоді скромно промовчала і вийшла, пригнічена, наче від мене втік наречений.

СВІТ КАВИ

Собаки схожі на господарів, а ресторани — на власників.

Засновник кав’ярні “Світ Кави”, кучерявий Маркіян, нагадує мені розхлюпане еспресо. У чоловіка цього — кількоро дітей і легенда. Я ще школяркою дізналася про поняття “львівська кава” — і воно, може, й виникло завдяки Маркіяну. Він перший в країні у гостросюжетних 90-х почав по-особливому обсмажувати каву. А люди купували її на сувеніри та хабарі.

Перед кавою всі рівні.

До створення власного кавового світу в Маркіяна була маленька крамничка. Минули роки — і підприємницькі таланти проросли у багатоповерхову кав’ярню.

У кав’ярні дрібні, наче макове зерня, столики. Інтер’єр закладу такий вдатний, ніби прорабів замовляла Ольга Кобилянська. На стінах — мальовані картини на продаж від галицьких художників.

Я завжди обираю столик біля вікна, читаю схоже на виснажені квіти меню. Прошу американо з літнім молоком. Замовляю горіховий тарт, незабутній на смак пиріг, як і той, що його скуштувала колись у Санкт-Моріці.

Заплющую очі й підслуховую сусідів. Нічого не розумію, бо гості розмовляють польською, німецькою… Разом вони — якась патефонна мова. …Тоді, коли брат потрапив до рeaнiмацiї, я вирвалася від лікарів, аби втекти на мить у “Світ кави”. Злата пила фреш — за львівською модою, з кулькою морозива, а я тримала горнятко та вдихала аромат кави, що помічніший мені за корвалол.

Читайте також: Зізнавайтеся, де ваші діти: нова освітня вимога обурила українців

Джерело.

Реклама

Related Post

facebook