Звичайно, як і багато людей, я не очікувала і не думала про погане. Все було добре: сім’я, робота, люблячий чоловік, достаток. І все рухнуло якось відразу. Спочатку помітила, як чоловік почав змінювати своє ставлення до мене, а потім він взагалі зізнався, що зустрів іншу жінку і хоче піти від мене до неї.
Не знаю, від цього чи так просто співпало, але я занедужала. Діагноз був такий, що витіснив сімейні негаразди з голови зовсім – потрібно було думати, як взагалі вижити. Чоловік раптом став просити вибачення, сказав, що любить тільки мене і нікуди не піде.
Спочатку я зраділа, вирішила, що це була просто помилка з його сторони – хіба мало що в житті трапляється. Але потім зрозуміла, що не пройшла та його любов, що він з порядності не може мене покинути в такому стані. Так гірко стало. З одного боку я оцінила його вчинок, а, з іншого, подумала, що ось він так і буде жити і чекати, коли я на той світ піду, сумуючи за іншою жінкою ? Від цього стало ще огидніше на душі, але я зібралася з духом і зробила перший крок сама.
Попередньо я переговорила з спеціалістом, розповіла йому все і попросила допомогти в разі чого, підтвердити чоловікові мої слова. А потім переконала чоловіка, що діагноз був помилковим, що все неправда, тому його присутність в моєму житті не є необхідним. І раз він вирішив піти, нехай йде туди, де його чекають і люблять.
Напевно, це йому й треба було – заспокоїти власне сумління. Тому що чоловік зібрав свої речі і пішов, а я залишилася одна. Вірніше ні, зі своєю недугою. Тільки подумала, яке щастя, що я не мала дітей! Але ж ми вже серйозно думали над цим.
Як я жила далі, краще не згадувати: тільки завдяки батькам і друзям я таки одужала. І в голові тільки одна думка була – вижити! І я вижила! Більш того, недуга відступила настільки, що я змогла повернутися до нормального життя і на роботу.
Все це було 4 роки тому. Сьогодні я здорова людина, правда, повинна проходити регулярно обстеження. А ще я зустріла іншу людину. З ним я відчула себе справжньою жінкою, яку люблять і про яку дбають. Це так важливо для мене. Ми збираємося одружитися, і обидва хочемо мати дітей.
Всі ці роки я не раз думала, що було б, якби я скористалася порядністю і совісністю чоловіка і не відпустила б його? Думаю, що навряд чи я змогла бути щасливою і навіть одужати, тому що не було б впевненості спокою на душі. Я б так і думала, що він ось тут зі мною, а сам думає про іншу і чекає, коли ж зможе піти.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
