Чоловік подарував каблучку на річницю, а за тиждень дружина дізналась, для кого вона насправді була…
Людмила стояла біля вікна, розмішуючи чай, що давно охолов. За шибкою травень розписував місто соковитими зеленими барвами, але вона нічого не помічала. Думки знову й знову поверталися до випадкової знахідки — чека з ювелірного магазину, який випав із кишені піджака чоловіка. То була каблучка із сапфіром.
Слова на тонкому папірці вкарбувалися у пам’ять, ніби випалені вогнем. Тридцять п’ять років шлюбу, і вперше вона відчула себе настільки розгубленою, зрадженою. Володимир ніколи не дарував їй коштовностей — завжди казав, що це дурна витрата грошей. А тепер…
Вона машинально торкнулася своєї каблучки — простого золотого обідка, що потьмянів із роками. Перед очима сплив спогад: молодий Володя надягає їй цю обручку, руки трохи тремтять від хвилювання, а очі світяться щастям. Тоді вони були бідними студентами й кілька місяців збирали на ті скромні каблучки.
Дзвінок телефону вирвав її з думок. На екрані — «Тамара», її подруга ще зі шкільної лави.
— Людо, куди ти зникла? Обіцяла в суботу заїхати.
— Вибач, Томо, — Людмила намагалася надати голосу легкості. — Зовсім закрутилася.
— Щось сталося? Я ж чую по голосу.
— Не знаю… Можна я приїду?
За годину вони сиділи на затишній кухні Тамари. Сонце грало на чашках з кавою, а Людмила, ковтаючи сльози, розповідала про чек.
— І ще ця Марина, — вона дістала телефон і показала повідомлення. — Дивись, випадково побачила: «Марина дзвонила, зустріч у п’ятницю в “Провансі”».
— У “Провансі”? — Тамара здивувалася. — Це ж дороге місце.
— От-от. А мені сказав — нарада з клієнтами в офісі.
Тамара задумливо постукувала ложечкою по чашці.
— Людо, може, ти себе накручуєш? Ну раптом дійсно ділова зустріч?
— У ресторані? З каблучкою? — гірко усміхнулася Людмила. — Знаєш, я почала згадувати… Останні пів року він змінився. Почав більше стежити за собою, купив нові сорочки, записався до спортзалу. Я раділа — думала, це для мене…
Вона замовкла, вдивляючись у своє відображення у вікні. П’ятдесят сім років — зморшки біля очей, сивина у волоссі. Коли вона встигла так змінитися?
— А пам’ятаєш, — раптом сказала Тамара, — як ти з ним познайомилася? На танцях у парку?
— Пам’ятаю, — Людмила мимоволі усміхнулась. — Він наступив мені на ногу і так зніяковів, що купив цілий оберемок ромашок у бабусі-квітникарки.
— А як ви першу квартиру отримали? В гуртожитку жили, збирали…
— Ремонт робили самі, — підхопила Людмила. — Шпалери клеїли до ранку, потім заснули прямо на підлозі. Прокинулись — усе в клеї…
Вони замовкли.
— І що тепер? — запитала Тамара. — Які плани?
— Сьогодні п’ятниця, — Людмила рішуче підвелася. — Я хочу знати правду.
“Прованс” розташовувався в самому серці міста, у старовинному особняку з колонами. Людмила припаркувала машину навпроти, відчуваючи, як тремтять руки. На годиннику було 19:45.
Володимир з’явився рівно о восьмій. У новісінькому сірому костюмі, якого вона не бачила раніше. Він виглядав молодше своїх шістдесяти. Слідом із таксі вийшла жінка — висока блондинка, років п’ятдесяти, в елегантній синій сукні.
“То це і є Марина,” — подумала Людмила, і від хвилювання в середині стиснулося.
Вони виглядали як пара з глянцевого журналу — доглянуті, впевнені, спокійні. Володимир галантно притримав двері ресторану, пропускаючи жінку вперед. І вони зникли всередині.
Людмила просиділа в машині дві години. Не мала сили ані поїхати, ані зайти всередину. Перед очима миготіли спогади про спільне життя — мов кінострічка, яка раптом стала важкою.
Перший рік шлюбу — економили на всьому, аби купити Таврію. Володя терпляче вчив її водити, пояснюючи, що таке зчеплення і передачі… Поява сина — він стоїть під пологовим, блідий від хвилювання, з оберемком квітів: «У нас хлопчик, Людочко! Справжній богатир!»… Суворі дев’яності, коли доводилося виживати, підробляти абияк. Але вони трималися разом. Витримали. Вистояли.
Близько десятої з ресторану вийшли Володимир і Марина. Вона щось жваво розповідала, а він усміхався — тією особливою усмішкою, яку Людмила ще не так давно вважала лише своєю. Він зупинив таксі, і перед тим як Марина сіла в машину, вони обійнялися. Їй здалося — обійми затягнулися довше, ніж належить просто колегам.
Додому Людмила повернулася за північ. Довго кружляла вулицями, намагаючись упорядкувати думки. Квартира зустріла її гнітючою тишею. Син давно мешкав у іншому місті. Як же порожньо й самотньо стало у цих стінах…
На журнальному столику лежала записка:
«Затримаюсь на нараді. Вечеря в мікрохвильовці. Цілую. В.»
Вона зім’яла папірець і кинула у відро. Потім дістала старий альбом у потертому шкіряному переплеті. Їхнє перше фото — новорічна ніч у гуртожитку: вона в саморобній сукні з тюлю, він — у батьковому піджаку. Такі молоді, щасливі, закохані…
Володимир повернувся близько першої ночі. Людмила сиділа на кухні, перед нею остигала чашка чаю. Замок клацнув, у передпокої зашурхотів одяг.
— Людо? Чому не спиш? — він завмер у дверях, помітивши її погляд.
— Як пройшла нарада? — тихо спитала вона.
— Нормально… просто втомився, — відповів, уникаючи її очей і потягнувся до холодильника.
— У «Провансі» смачно годують?
Володимир застиг. Повільно зачинив дверцята і обернувся.
— Ти стежила за мною?
— Ні, Володю. Я шукала правду. І, здається, знайшла.
Людмила витягла з кишені халата зім’ятий чек.
— Каблучка гарна? Із сапфіром? Марині сподобалось?
Він важко опустився на стілець навпроти, провів долонею по обличчю.
— Людо… це не те, що ти думаєш.
— А що ж я маю думати? — голос тремтів, зрадницьки. — Новий костюм, ресторани, брехня про наради… і каблучка. Ти ніколи не дарував мені прикрас. Завжди казав — дурна витрата грошей.
— Марина… вона бізнес-консультант, — почав. — Ми працюємо над новим проєктом.
— Тому й зустрічаєтесь у ресторанах, так? А не в офісі? — гірко усміхнулася Людмила. — Я бачила, як ти на неї дивишся. Колись так дивився на мене…
Настала важка тиша. За вікном проїхала машина, освітлюючи стіни жовтим світлом фар.
— Я… у нас нічого не було з нею, — нарешті вимовив він. — Клянуся тобі.
— Але хотів би? — запитала спокійно, дивлячись прямо в очі.
Він відвів погляд. І ця мить сказала їй більше, ніж будь-які слова.
— Знаєш, що найстрашніше? — Людмила підвелася й підійшла до вікна. — Не каблучка і не брехня. А те, що ти зрадив наші спогади. Ти пам’ятаєш, як ми познайомилися? Як ти наступив мені на ногу й купив ромашки? Як самі клеїли шпалери в гуртожитку до ранку? Як купували перше авто? Як ростили сина?
Вона повернулася — у світлі вуличного ліхтаря він побачив сльози на її щоках:
— Усе це тепер здається несправжнім. Фальшивим. Мовби я прожила тридцять п’ять років із кимось іншим.
Володимир підхопився:
— Ні, Людо, не кажи так! Усе було справжнє — кожен день, кожна мить!
— Тоді навіщо? — її погляд проймав до кісток. — Навіщо ця Марина, ресторани, каблучка?
Він знову сів, зігнувшись, ніби під тягарем слів, що так і не вимовив…
— Я сам не знаю… Може, криза середнього віку? Захотілося знову відчути себе молодим, цікавим… Марина — вона розумна, енергійна. Поруч із нею я ніби забував про вік, про проблеми…
— А я, значить, нагадувала? — гірко всміхнулась Людмила. — Про те, що ти вже не молодий?
— Ні! — він різко підвів голову. — Ти просто… просто завжди поруч. Як повітря — не помічаєш, поки не почне не вистачати.
— І коли почало не вистачати?
— Людо…
— Ні, я хочу знати! Коли наш шлюб став для тебе кліткою?
Володимир мовчав, дивлячись у підлогу. У тиші чітко чулося цокання годинника — старого, ще від його батьків. Він висів тут із першого дня їхнього спільного життя.
— Я подам на розлучення, — тихо сказала Людмила. — Не хочу заважати твоєму… новому щастю.
— Що?! — він схопився. — Яке розлучення? Через кілька зустрічей? Людо, ти з глузду з’їхала!
— Ні, Володю. Якраз уперше за довгий час я мислю ясно. Ти шукаєш щось на стороні — отже, я тобі більше не потрібна.
— Неправда! — він схопив її за плечі. — Я кохаю тебе! Так, я захопився, наробив дурниць… Але ти — моє життя! Тридцять п’ять років — це не викинути, не перекреслити!
Вона м’яко вивільнилася з його рук:
— А ти вже перекреслив. Кожною брехнею, кожним побаченням з нею. І знаєш, що найважче? Я ж теж хотіла бути гарною, бажаною… Для тебе. А ти шукав це в іншій.
Людмила вийшла з кухні. За кілька хвилин Володимир почув, як грюкнули двері гостьової спальні. Вперше за тридцять п’ять років вони спали в різних кімнатах. Він залишився на кухні, дивлячись на охололу чашку її чаю. На дні, ніби насміхаючись, плавало чайне листя — бабуся Люди завжди казала, що це до дороги…
Ранок видався сирим і непривітним. Людмила прокинулася рано — хоча майже не спала. Володимира вже не було — лише записка на кухонному столі: «Пробач мене. Я все виправлю.»
Вона машинально зібралася на роботу, але біля офісу розвернулась і поїхала до Тамари. Подруга, побачивши її обличчя, мовчки поставила чайник і дістала міцний напій.
— Знаєш, — сказала Людмила, гріючи руки об чашку, — я всю ніч думала. Про нас, про життя… Пам’ятаєш, як ми в молодості мріяли про велике кохання? Таке, як у книжках — щоб до останнього подиху…
Вона гірко всміхнулась:
— А вийшло, як у всіх — побут, втома, і ось… зрада.
— Людо, — Тамара обережно торкнулася її руки, — ти впевнена, що це була зрада?
— Яка різниця? Зрада вже сталася, у серці. — Навіть якщо у них не було нічого більше, він зрадив нашу любов, нашу історію.
Увечері, повернувшись додому, Людмила побачила на столі букет ромашок — таких самих, як тоді, у парку, під час їхньої першої зустрічі. І конверт.
«Кохана, Я знаю, що моїм вчинкам немає виправдання. Марина — це було як навіювання, хвилинна слабкість. Каблучку я купив для тебе — хотів зробити сюрприз на річницю. Зустрічався з нею в ресторані, бо вона допомагала вибрати прикрасу і спланувати свято…
Але я все зіпсував. Загрався в молодість, у нові відчуття. Забув, що справжнє щастя — воно тут, поруч із тобою. У кожній зморшці навколо твоїх очей — наше життя. У кожному сивому пасмі — все пережите разом.
Я не прошу пробачення — не маю на це права. Просто знай: ти — єдина. Була і будеш. Якщо ти вирішиш піти — я зрозумію. Але я боротимуся за тебе. За нас. Твій Володя».
До листа була прикладена фотографія — та сама, перша, з новорічного вечора в гуртожитку. На звороті його почерком: «Почнемо спочатку?»
Людмила довго дивилася на знімок, на молоді щасливі обличчя. Потім дістала телефон, набрала номер:
— Володю? Прийди додому. Нам треба поговорити.
За вікном йшов дощ, змиваючи пил. Закінчувався травень — місяць, що перевернув їхнє життя. Попереду було літо — час подумати, пробачити, почати спочатку. Або відпустити.
