Десь о 4-й ранку за будинками почав голосно гавкати собака. До 5тої години гавкіт лише посилився. Люди почали вставати на роботу, з роздратуванням слухаючи цей безперервний гавкіт. Десь біля 5.30 ранку мешканці почали виходити на роботу.
Першими людьми, які вийшли за межі подвірʼя, були чоловік і жінка, мабуть, подружжя. Вони вирішили все ж подивитися, що за собака так галасує весь ранок.
Пройшовши зовсім трохи у бік гаражів, вони побачили її. Вона так само гавкала, причому мордочкою повернувшись до будинків. За нею на землі лежала людина. Чоловік із жінкою побігли у бік собаки. Зрозуміло, що вона кличе людей.
Але чим ближче вони підходили, тим більше собака гавкав на них. І гавкіт ставав абсолютно недружелюбний. Це була вівчарка, собака серйозна. Близько не підійдеш. Жінка запропонувала викликати швидку.
Швидка приїхала швидко. Вони під’їхали близько, двоє медпрацівників вийшли з машини. Жінка попередила, коли дзвонила, що там собака не підпускає.
І коли вони рушили у бік людини, то теж гукнула їм про це. Але собака перестав гавкати, як тільки побачив швидку. Він підійшов до господаря і сів поряд.
Два медики підійшли до людини досить близько. Собака сидів не рухаючись.
— Що робитимемо?
— Наче розумний, підпустив. Я підійду. Якщо що – балончиком бризки.
Лікар акуратно поставив ящик з ліками, присів навпочіпки біля людини, поглядаючи на собаку. Собака мовчки дивився.
Пульс був, але слабкий. Чоловік, досить молодий, років 35, важкий. Один із медиків відкрив валізку з ліками, швидко зробив перев’язку, інший набрав два шприци, швидко зробив уколи. Собака уважно спостерігав.
На той час зібралося вже чимало роззяв. Але стояли вони на відстані метрів за 10. Ніхто не наважився підійти ближче.
Один із медиків побіг за каталкою. Вони акуратно поклали чоловіка, завезли до машини. Собаку взяти було не можна.
Вона дивилася на них, вони на неї. Але інструкція… Та й що далі?
Швидка акуратно поїхала нерівною дорогою. Собака біг поруч…
До лікарні було недалеко. Всю дорогу вівчарка то відстаючи, то наздоганяючи, бігла за машиною. Перед шлагбаумом лікарні швидка зупинилася. Охоронці підняли шлагбаум, швидка заїхала на територію. Водій сказав одному охоронцеві:
— У нас чоловік важкий. Це його собака.
— Я зрозумів, а що я зроблю? – І глянувши на собаку, шикнув – Ану стій! Фу! Не можна! Сидіти!
Цей набір команд трохи збив вівчарку з пантелику. Але вона зупинилася, сіла перед шлагбаумом і лише поглядом провела цю машину.
Просидівши близько години в очікуванні, вона лягла ближче до краю паркану, щоб не заважати машинам.
Охоронці спочатку стежили за нею, щоб вона не шмигнула на територію. Але потім, зрозумівши, що вона чекатиме тут, вже просто іноді поглядали на її бік.
— Що робитимемо?
— Нічого, а що ти пропонуєш?
— То вона тут скільки лежатиме?
— Та хто її знає? Може полежить та піде.
— Ні. Вона розумна, начебто. Невже чекатиме?
— Та скільки чекати? Якщо там все погано, то і не дочекатися може.
— Ось… Біда. Може, їй їсти дати?
— Ага! Ти погодуй її тут, а тебе потім звільнять.
— Ну а, що робити?
— Нічого. Подивимося, може сама піде. А не піде тоді і вирішуватимемо.
Настав ранок. Вівчарка так і лежала біля в’їзду. Охорона мала змінитися. Тим, хто прийшов, пояснили ситуацію. Один із тих, хто змінився, сказав:
— Я піду, дізнаюся, що там із чоловіком. Так ситуацію поясню. Щоб вилов не викликали випадково. А то по камерах подивляться. Та може принесу їй що поїсти.
— Не годуйте тут!
— А як? Хіба можна інакше.
Собака уважно дивився на людей, які розмовляли і дивилися на нього.
Минуло хвилин 40. Охоронець, який пішов за новинами, повернувся.
— Ну, що? Що там із чоловіком?
— Прооперували. Говорять, що більш-менш. Ось, у їдальні взяв залишки. – Чоловік приніс у пластиковій тарілці котлету, сосиску, а в іншій глибокій мисці води.
— Але тут годувати не можна… Іди сюди, — покликав він собаку, ставлячи миски під дерево біля дороги.
Вівчарка пильно дивилася на нього, не рухаючись з місця.
— Іди, їж. Хоч води попий. Візьми! Можна! -— Чоловік намагався згадати команди.
Вівчарка підвелася, але з місця не рухалася. Видно було, що вона думає. Вона дивилася на людину, на миски, на шлагбаум. Сіла.
— Ну, як хочеш, чоловік відійшов від дерева і підійшов знову до будки.
Собака повільно встав і підійшов до миски. Понюхав, жадібно почав лакати воду.
Минув тиждень. Господаря цього розумного собаки вже два дні як перевели до палати. Він потихеньку видужував.
Запитати про собаку не було в кого. І від цього було дуже тужливо.
Вони жили удвох після того, як він звільнився зі служби. Він дуже сподівався, що такий розумний собака не пропаде.
Вівчарка тим часом перемістилася від огорожі до дерев. Звідти було так само зручно спостерігати за в’їздом. Охоронець її підгодовував потроху. Йому спало на думку, що можна піти до господаря і сказати, що собака тут, біля лікарні сидить.
Після зміни він пішов у відділення, де лежав чоловік.
Охоронець увійшов до палати. Там було чотири ліжка, на двох лежали пацієнти. Один був лежачий, інший ходив, мабуть, бо був у тренувальному костюмі.
— Вітаю, — охоронець звернувся до лежачого. — Ви Олексій?
— Так, я. Що сталося?
— Я охоронець цієї лікарні, не хвилюйтесь! Нічого поганого, навпаки, гарне! Це ваша вівчарка була?
— Чому була? -З тривогою в голосі запитав Олексій.
— Ну, я не правильно висловився, вибачте. Вона є! Вона весь цей час лежить на в’їзді. Зараз, щоправда, відійшла трохи далі, але не йде. Ми її підгодовуємо трішки.
Олексій заплющивши очі, посміхався і похитував головою з боку на бік.
— Що? Чи не Ваша?
— Моя, моя! Альма моя… Ми служили разом. Вона дресирована. Розумна дуже.
— Ми вже зрозуміли, — охоронець усміхався. Йому було так радісно, що так вирішилася ситуація.
— Чи можу я Вас попросити? Дайте мені серветку з тумбочки.
Охоронець дав серветку. Олексій потер об неї руки, витер обличчя.
— А тепер візьміть целофановий пакетик, я туди серветку покладу. Віднесіть її Альмі, будь ласка, вона зрозуміє
Охоронець вийшов з території лікарні, підійшов до дерев, де чергувала Альма. Вона побачила в руках пакет. Встала. До рук вона так і не підступала. Він поклав пакет на землю, розкривши його. Відійшов убік. Альма підійшла до пакета. Довго, дуже довго вона нюхала цю серветку. Потім, акуратно витягнувши її, відійшла під дерево, лягла, поклала серветку на лапи та голову зверху.
Післямова. Альма дочекалася господаря. Було стільки радості, що й описати не можна! Вони не раз рятували один одного і знали, що треба чекати. Вона дочекалася!