fbpx
Дозвілля
“Бог повiрив у нас пiсля того, як ми взяли за похресника Олежика”

Мене в 43 роки вперше у життi попросили стати хрещеним батьком. Щоправда, для дитини, батькiв якої я ледве знаю. Спочатку здивувався: мiй пацiєнт, котрому я вилiкував не один зуб, раптом прийшов не за черговою пломбою, а з проханням понести до Хреста його сина.

Але ж вiдмовлятися не можна. I я погодився, хоча й без особливого ентузiазму. Тодi й уявити не мiг, що цi хрестини стануть для нас з дружиною справжнiм Божим благословенням.

Упевнено кажу: я — успiшна людина. Маю власну стоматологiчну клiнiку, сотню пацiєнтiв, власний будинок, кохану дружину. Моя Марина, до речi, теж має власний бiзнес — салон краси. Тож ми нiколи нi в чому собi не вiдмовляємо. Двiчi на рiк вiдпочиваємо на найкращих курортах Єгипту, Дубаїв, Грецiї. Моя дружина — просто янгол, не перестаю нею захоплюватися. I я би назвав нас абсолютно щасливою парою, якби 23 роки поспiль Марина не могла завагiтнiти… Дуже боляче повертатися з роботи у великий будинок, де затишно, просторо, прибрано, але в ньому не лунає дитячий смiх.

Здається, ми робили все можливе i неможливе для того, аби завагiтнiти. Незлiченна кiлькiсть обстежень, десятки спроб штучного заплiднення, консультацiї з кращими спецiалiстами України та Нiмеччини — все марно. Конкретної причини, чому не настає вагiтнiсть, у жоднiй клiнiцi не знайшли. Розводили руками, мовляв: “Можливо, ви несумiснi. Варто розлучитися i спробувати створити iншi сiм`ї, у яких, з вiрогiднiстю у 99%, матимете дiтей”. Але як можна розлучитися двом людям, якi дуже сильно кохають одне одного?

Якось моя Марина сказала: “Досить! Бiльше жодних лiкарiв та аналiзiв. Я втомилася. Якщо Бог не дає нам дiтей, це його воля. Треба змиритися”.

Того вечора ми вдвох дуже плакали.

Закрутилися буднi, сповненi роботи та турбот. I тут несподiвано — хрестини. Коли розповiв про це дружинi, вона аж остовпiла. Спочатку вiдмовлялася, мовляв, перший у життi похресник — i зовсiм нам незнайомий. Хвилювалася, що пiсля хрестин ми можемо бiльше нiколи не побачитися, бо ж у нас — нiчого спiльного. Та я вирiшив: будемо хрестити! Кажуть, вiдмовлятися вiд хреста не можна. А чи спiлкуватимемося надалi — це залежить тiльки вiд нас. Адже несучи до Хреста дитину, ми на все життя беремо вiдповiдальнiсть за неї.

Отак ми похрестили маленького Олежика. Щойно переступили порiг дому цього подружжя, як нам стало комфортно i затишно. Дружина буквально не випускала немовля з рук — розмовляла з ним, усмiхалася, тiшилася… Такою я її ще нiколи не бачив! Ми подарували Олежковi золотий хрестик на ланцюжку i великого м`якого ведмедика. Стоячи в церквi, я дав обiтницю собi самому — цiєю дитиною ми пiклуватимемося наче рiдною.

Як не дивно, але пiсля хрестин ми потоваришували з нашими новоспеченими кумами. Разом возили Олежика до причастя, у вихiднi поспiшали до них у гостi, щоб не пропустити першої посмiшки маленького, першого “агу”. Одного разу дружина навiть допомагала кумi купати синочка — i почувалася дуже впевненою та щасливою. Наш хлопчик дуже швидко зростав, а ми не могли ним натiшитися.

Та одного недiльного ранку Марина вiдмовилася йти до похресника. Вона скаржилася на втому, нудоту та слабкiсть. Ми вирiшили, що вона отруїлася, i залишилися вдома. До речi, саме того дня наш Олежик уперше самостiйно сiв. Кум одразу надiслав нам фото хлопчика, щоби ми нiчого не прогавили.

Минуло кiлька днiв, а дружинi краще не ставало. Я дуже перелякався: напади блювоти повторювалися кожного ранку та iнодi ввечерi. Ми вирiшили пройти обстеження — здали всi необхiднi аналiзи. Коли прийшли до лiкаря на консультацiю, вона, щиро всмiхаючись заявила: “Ви цiлком здорова жiнка. До того ж — щаслива! Бо всерединi вас б`ється маленьке серденько. Ви скоро станете мамою”.

Описати те, що ми вiдчували в тi хвилини, неможливо. Здавалося, серце вирветься з грудей! Я був ладен розцiлувати i свою Марину, i лiкарку, яка з такою добротою повiдомляла новину. Натомiсть упав перед дружиною навколiшки i почав цiлувати її живiт. А з очей лилися сльози, стримати якi я не мiг.

Через дев`ять мiсяцiв на свiт з`явилася наша Марiчка. Оскiльки дружинi робили кесарський розтин, пiсля народження доньку поклали менi на живiт. Нас накрили теплою ковдрою. Маруся зовсiм не плакала. Вона терлася своїм крихiтним носиком об мене i смiшно сопiла. Я вiдчував її серцебиття, теплий подих — менi й досi стає солодко-солодко, як пригадую цю мить.

Коли Маринка прокинулася пiсля операцiї, вона сказала: “Бог повiрив у нас пiсля того, як ми взяли за похресника Олежика”.

Нинi Олеговi п`ять рокiв, а нашiй Марiйцi — три з половиною. Дiти ростуть, наче братик та сестричка. Ми стараємося якомога бiльше часу проводити разом: їздимо за мiсто, ходимо одне до одного в гостi, водимо дiтей до церкви. Олега називаємо добрим ангелом-провiсником. Не сумнiваюся: це вiн змiнив нас iз дружиною, а змiнившись, ми змогли народити довгоочiкувану донечку.

Олександр М., м. Чернiвцi

Читайте також: “Бiльше не пущу доньку на сповiдь”

Джерело.

Реклама

Related Post

facebook