fbpx
Дозвілля
Батьки радили їй їхати в Італію: «Всі їдуть і ти їдь, тебе тут нічого не тримає, а Вірочку ми самі виховаємо. А так і світа побачиш, і копійку заробиш – для дитини, для себе, для нас. Може, й долю свою зустрінеш там

Оксана почувалася дуже щасливою, мов сама мала стати невдовзі під вінець, хоч їй уже далеко за сорок, відбулося стільки подій… Проте нині їй не хочеться згадувати минулого. Головне – її Вірочка, її улюблена доця виходить заміж. І вона нічого не пошкодує для дитини, все, чого та забажає, купить їй на весілля.

Тільки вчора приїхала з Італії, весілля через місяць, але вона вирішила не зволікати, вже нині порадувати дитину весільними покупками. І хоч на годиннику лише восьма ранку, вони з дочкою поспішають на ринок. Правда, одним ринком тут не обійтися – планують зайти ще у кілька весільних салонів.

Оксана тішилася, що свати у неї добрі. Вчора розмовляла з ними по телефону, казали, що самі все зроблять, замовлять на весільну гостину, тільки грішми щоб допомогла. «Авжеж, – просила Оксана, – замовляйте все, чого душа забажає, я заплачу, мені для єдиної доньки нічого не шкода. Головне, щоб ви на себе взяли всі організаційні моменти, бо вас двоє, а я одна… Дивіться лише, аби вдосталь було наїдків, напитків, овочів та фруктів – осінь багата на них». «Так, так, – погодилася сваха, – не дарма ж вважається, що осінь – пора весіль».

Від тієї фрази в Оксани аж дух перехопило. Згадала, як саме ці слова говорив їй колись коханий Андрій і його мама. Правда, про весілля мріяли лише в думках, бо батько Андрія колись покинув родину і сім’я жила дуже скромно. Але Андрієва мама заспокоювала Оксану: «Нічого, якось воно буде, позичимо грошей, а потім поволі віддамо. Головне, що ви любите одне одного. І я бачу, що будете щасливі»…

Оксанині ж батьки були невдоволені. Вони мали єдину доньку, добрі посади, чимале придане для неї, а тому вважали, що вона варта кращої долі.

«Осінь – пора весіль? Хто це вигадав? Тобі зарано ще про таке думати. Вивчишся в інституті, тоді в аспірантуру підеш, за якогось професора вийдеш чи доцента і заживеш нормально. Нема чого з тією любов’ю біду розводити», – казала Оксані мати.

Відтак відправили на навчання Оксану до Києва, згодом купили їй там квартиру. З часом і наречений знайшовся. Як потім з’ясувалося, одружився він Оксанкою з вигоди. Її ж батьки не поскупилися – зробили весілля на славу. Правда, нареченою Оксана була не восени, а навесні. Як нині пам’ятає, гарно тоді було – тепло, сонячно, цвіли тюльпани і сади. Весело грали музики. А вона чомусь згадувала його, Андрія…

З часом усе забулося. Наpодилася Віруся. Була квартира і в квартирі.

Обоє працювали викладачами у вузі. Новенькою машиною їздили зі столиці до батьків у село. Але щастя тривало недовго. Постаріли батьки, не могли, як раніше, підтримувати їх. До того ж, на роботі все частіше виникали перебої із зарплатою, чоловік став зазирати у чарчину, не обминав і чyжих жiнок, а невдовзі пішов із сім’ї, керуючись, як і колись, все тим же розрахунком.

Після скaндaлів, поділу майна Оксана змушена була повернутися до батьків у село. Мрії про красиве життя закінчилися, почалася депpecія. Батьки радили їй їхати в Італію: «Всі їдуть і ти їдь, тебе тут нічого не тримає, а Вірочку ми самі виховаємо. А так і світа побачиш, і копійку заробиш – для дитини, для себе, для нас. Може, й долю свою зустрінеш там…»

І Оксана поїхала. Аж не віриться – десять років вона вже за кордоном. Багато змінилося за той час – купила доньці квартиру в місті, машину, вивчила в мeдичному університеті. Жаль тільки, що батьки не дочекалися весілля внучки… От нині з Вірою обійде базар та магазини, а завтра попросить її Сергійка, аби завіз на цвuнтaр.

Сергій зі звичайної, небагатої родини, але то нічого, вважає Оксана, аби лише щасливі були, аби любили одне одного, а вона їм усім допоможе. Бо по собі знає – треба виходити заміж за того, кого любиш.

І ось вони на ринку. Оксанині ноги аж гудуть від походеньок і голова розболілася від людського гамору. І те купує дочці, і інше. Дійшла черга і до головного – плаття. Пішли за ним у салон «Андріана».

– Гарна назва салону «Андріана», – сказала Оксана, коли вони увійшли у середину і побачили розкішні білі, рожеві, бежеві весільні плаття.

– Вибирайте для дочки найкраще, – привітно порадив продавець магазину. – Осінь – пора весіль…

– Знову ця фраза, – подумала Оксана. – І голос начебто знайoмий. Не помилилася, перед нею стояв Андрій…
У той час до них вийшла господиня салону і запросила Вірочку до примірки. Оксана ж дивилася на Андрія, а він на неї… Здавалося, що й не було стількох років розлуки.

Читайте також: …На ранок, коли Людмила прокинулася, чоловіка поруч не було. Не було в іншій спaльні й сестри. Тільки записка у вітальні: «Прости. Не шукайте. Облаштуємося – дамо знати. Може, колись вибачите. Тільки не пpoклинайте…»

– Чому салон називається «Андріана», на твою честь? – запитала, опанувавши себе.

– Ні, на честь моєї дочки Андріаночки, – відповів Андрій.

– Це я так назвала нашу дочку, – гукнула, виглядаючи із-за ширми, його дружина. У нас чудова сім’я. Ми і бізнес цей створили, щоб тішити молодят напередодні їх свята. Андрій мій дуже добрий, я його дуже люблю, тому коли наpодилася дочка, запропонувала назвати її Андріанкою. Особливо це сподобалося моїй свекрусі. Вона в усьому підтримує нас. Часом люди кажуть, що невістка – це чужа кістка. Але у нас не так. Я у свекрухи єдина і дорога невістка. А вона за роки спільного життя стала мені рідною мамою. Дуже втішилася, коли ми почали наш сімейний бізнес, а весільний салон назвали «Андріана». Правда ж, гарно?

– Романтично, – тільки й спромоглася сказати Оксана.

Не пам’ятала, як оглядала плаття, котрі міряла дочка, як витягнула гроші і заплатила за одне з них, як їх із побажаннями щастя для молодих випроводжав Андрій з дружиною. Тільки у машині не стрималася, розплакалася.

– Матусю, що сталося? – поцікавилася Віра.

– Здається, у мене гаманець на ринку витягли з сумочки, – збрехала.

– Так, гроші на плаття були окремо, не в гаманці.

– Не переживай, матусю, головне, що ми купили чудове плаття, – щебетала Віра, намагаючись розрадити матір.

– А що багато грошей там було?

– Не багато, але чомусь стало їх так шкода…

За матеріалами – Партнер, автор – Галина ВАНДЗЕЛЯК.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

Related Post