Батько міг бути щасливий, якби не вона

У Наталі в іншому місті народився онук, тож вона поспішала на потяг. Їй пощастило придбати останній квиток — на верхню полицю. «Нічого страшного, — подумала вона. — П’ять годин дороги. Заберусь нагору й посплю».

Коли Наталя увійшла до купе, то зрозуміла, що спокійний відпочинок їй не світить. У вагоні вже розкладалася сім’я: чоловік, жінка й двоє дітей. Немовля тихенько сопіло, а старша дівчинка, на вигляд років одинадцяти, розпаковувала рюкзак.

— Доброго дня. Чи не допомогли б ви підняти мою сумку на багажну полицю? — звернулася Наталя до чоловіка.

Той охоче допоміг, і незабаром усі трохи познайомилися. Старша дівчинка, яку звали Аня, одразу ж запитала:

— А де я спатиму?

— На нижній полиці, — відповів батько.

— Я хочу на верхній.

— Ну, гаразд, я тоді спатиму внизу.

— Ні, я хочу, щоб і ти спав нагорі, — наполягала дівчинка.

— Але у нас тільки одна верхня полиця…

Наталя поспішила втрутитися:

— Можу поступитися вам своєю полицею. Мені навіть краще буде внизу.

— Дуже люб’язно, — промовила дівчинка, кривлячи обличчя.

Наталя вирішила не звертати уваги: «Яке мені діло до виховання чужих дітей…» Батько Ані подякував жінці й вибачився за поведінку доньки.

Потяг рушив. Аня залізла нагору, але від вечері відмовилася. Після чаювання всі розійшлися по своїх місцях. Наталя тільки-но задрімала, як почувся плач немовляти. Вона розплющила очі — мами малюка поряд не було. Довелося піднятися, взяти дитину на руки й заколисати, аби не будити весь вагон. За кілька хвилин повернулася мати.

— Прокинувся? Вибачте, що розбудив вас. Я сподівалася встигнути до вбиральні, — мовила вона, усміхаючись. — Дякую, що поступилися полицею. І вибачте за поведінку Ані. Вона хороша дівчинка, просто… Вона донька мого чоловіка від першого шлюбу. Її мами не стало. Ми вирішили забрати її до себе — не залишати ж дитину саму або, тим більше, віддавати в дитбудинок.

— Вам знадобиться багато терпіння, — сказала Наталя.

— Нічого, ми впораємось, — відповіла жінка, поклала немовля у люльку й сама лягла відпочивати.

Наталю накрили спогади. Її матері теж не стало, коли їй було лише кілька місяців. Батько виховував її сам аж до дванадцяти років, а потім у їхньому житті з’явилася мачуха зі своєю п’ятирічною донькою. Наталі одразу сказали, що тепер це її сестра, і вона повинна про неї дбати.

— Вона мені не сестра! — протестувала Наталя, залишаючи малу саму в незнайомих місцях або зачиняючи одну вдома. Вона досі пам’ятає, як злилася мачуха: «Скажи їй щось! Вона ж зовсім не слухається!»

Батько намагався умовити Наталю полюбити мачуху та її доньку. Але найгірше було, коли він їздив у відрядження. Тоді Наталя шукала нічліг у подруг або сусідів. Мачуха навіть не намагалася її зупинити.

Одного разу, підслухавши у сусідів розмову про чоловіка, який вигнав дружину через зраду, у Наталі визрів план. Вона вирішила поквитатися з мачухою.

У день повернення батька Наталя поцупила у сусідів чоловічі шкарпетки й пляшечку парфумів. Вона розбризкала парфуми на подушку батька, а шкарпетки кинула біля ліжка. Потім лягла й чекала, як розгортатимуться події.

Коли батько знайшов шкарпетку, він запитав:

— Що це?

— Я… зараз усе поясню, любий! — почала мачуха. — Ти сам винен — так часто їздиш у відрядження…

Наталя не могла повірити, що мачуха так легко зізналася. Наступного ранку та збирала речі й залишала їхній дім.

Проте тепер, проживши більшу частину життя, Наталя жалкувала про той вчинок. Батько більше не одружувався. Навіть коли Наталя вийшла заміж, він залишався сам. Іноді їй здавалося, що якби вона тоді не вигнала мачуху, батько міг би бути щасливішим.

Поглинена думками, Наталя не помітила, як час минув. Потяг прибув на станцію, і вона швидко попрощалася з попутниками. Вона була вдячна цій поїздці — не лише за можливість зустріти онука, але й за нагадування про те, що всі ми колись робимо помилки, але завжди маємо шанс їх усвідомити.

You cannot copy content of this page