– Бабусю, привіт! – почула я голос Оленки наступного дня. – Мені потрібні гроші, ти ж знаєш, навчання дороге. Допоможеш?
Я відчула, як в середині мене щось стислося. Учора був Тетянин день, мої іменини, і я чекала бодай коротенького дзвінка.
Телефон уперто мовчав увесь день, а тепер от вона дзвонить. Серце калатало, та я тихо відповіла.
– Так, звісно. Але ти пам’ятаєш, що вчора було моє свято?
У слухавці запала мовчанка. Я почула її легке зітхання.
– Пробач, бабусю Таню, зовсім замоталася. Але ти ж знаєш, як я тебе люблю.
Я не знала, що сказати. Сиділа у своїй невеличкій кімнаті з чашкою вже холодного чаю та пригадувала вчорашній день. Тиша була мені єдиною компанією. Зранку я ввімкнула радіо, де ведучий весело привітав нас, усіх Тетян, зі святом.
– Доброго ранку, любі Тетянки, цей день ваш!
Тоді я глянула на телефон і прошепотіла.
– Оленка обов’язково зателефонує.
Я сиділа біля вікна, дивлячись на сонце, що вибиралося з-за хмар. Зігрівала руки об чашку чаю, відчуваючи легке хвилювання: ось-ось він задзвонить. Але минала година за годиною, а мій телефон лежав, мовчазний і нерухомий. Я намагалася зайняти себе – поливала квіти, перебирала книжки, розглядала старі листівки.
Колись Оленка власноруч підписувала мені: Для найкращої бабусі Тетяни. Я вдивлялася в нерівні літери й пригадувала її голос: Бабусю, ти найкраща у світі.
Та вчора телефон так і не озвався. А сьогодні вона зателефонувала, щоб позичити гроші. Запитала, чи можу скинути на картку кілька сотень.
Я, звісно ж, сказала так, бо люблю її понад усе. Але відчула дивний холод. Учора я потребувала лише кількох хвилин її тепла, проте не дочекалася. Я зрозуміла, що для неї я ніби банкомат. І боляче це визнавати, бо я пам’ятаю, як колись ми годинами щебетали про все на світі.
Поклавши слухавку, я дивилася на телефон, ніби чекала, що вона перетелефонує й скаже: Бабусю, пробач, я забула, але ти для мене найдорожча людина. Проте в кімнаті знову запанувала тиша.
Я сиділа під вікном, де колись ми з Оленкою разом малювали квіточки та сонечка. У голові промайнули картини минулого: її сміх, маленькі рученята, що обіймали мене за шию.
Увечері я зварила суп, наче для неї, проте їла сама. Той запах нагадував, як вона колись просила добавку з усмішкою: Бабусю, твій суп найсмачніший. Тепер за столом була лише я. Спробувала ввімкнути радіо, але там розповідали, як онуки радісно телефонували своїм бабусям чи матерям на ім’я Тетяна. Я вимкнула, бо не могла це слухати.
Наступної ночі я довго не могла заснути. Не хотіла вірити, що стала для внучки звичайним додатком, з якого можна витягнути гроші. Може, вона й справді мене любить, та, здається, її любов сховалася десь за купою буденних справ. Старість часто сповнена тишею, та я ніколи не думала, що мене так само забудуть.
Зранку я знову всілася з чашкою чаю біля вікна. Подивилася на телефон і тихо сказала.
– Все одно люблю тебе, Оленко.
А ви, дорогі читачі, чи відчували коли-небудь, що люди, яких ви любите, поступово віддаляються? Як ви з цим упоралися?