Знову втекла. І як тільки відчуває коли старші засинають. Світлана з невісткою сплять у тій же кімнаті, а вона все одно нечутно прошмигне повз і уже яку ніч підряд довірливо впершись носиком у його щоку одразу засинає. А він і дихнути боїться. Лиш ота непрошена сльоза стече давно неголеною щокою. А Даруся спить собі. Через хвилину прийде Світлана забере дитину у її ліжечко. Знову дивуватимуться, як ото дитя могло так нечутно повз них прошмигнути, а він ще довго не зможе заснути усе перебираючи у голові картинки з минулого.
— Вов, ти де був, – починає Світлана, щойно переступив поріг. – Вов, ти ж малому обіцяв допомогти з домашкою. А Валя? Вона ж і досі не навчилась на велику кататись. Зі мною боїться, каже не втримаю. Все тебе чекає. Скільки? Місяць уже обіцяєш?
О-о-х, як же він ненавидів оці такі зустрічі. Хоч додому не вертай. Щодня одне і теж, хоча б щось нове додала. Хоча ні сьогодні обійшлось без отого: “Діти так швидко ростуть, Вов! Не зоглянешся, як будуть дорослими. Встигни їм побути татом”.
А він не хотів бути татом. Не хотів бути чоловіком. Не хотів відповідати навіть за своє життя. Противно було усе, що його оточувало. Не про це мріяв. Не про це.
Не для того, аби в селі жити і бути терапевтом на три тисячі селян ішов у медичний ВИШ. Але після інституту мусив відпрацювати кілька років в селі, а тут Світлана. Не встиг поглянути на неї, а вже жонатий і двійко дітей. А робота? Ох, як же вона йому не подобалась. тягнув день до вечора не знаходячи собі місця:
— Володимир Петрович, мені ось тут “тягне”… А якщо вилами сіно складаю коле, якщо сапаю “штрикає”… А мені казали, якщо на повний місяць от так зробити, то пройде, я тричі робила, але нема ехфекту, то може ви мені, Петрович, яку мазю порадите…
Б-р-р-р! Щасливим був лиш коли зміна кінця добігала, але додому йти не хотілось: там завше чимось невдоволена Світлана. То їй нема помочі з коровою, то свиням дай, то допоможи на городі. А діти? Не встигнеш зайти, усім ти потрібен, усі щось від тебе хочуть.
От і тікав сільський терапевт Василь Петрович у гараж до друзів. Не рідко, отримавши виклик в неробочий час і двох слів зв’язати не міг уже. А люди що? Швидко зрозуміли, яку “монету” приймає лікар. Скоро тільки так і “платили” віддячуючи за те, що приходив у неробочий час.
Так йому і краще було. Три склянки на душу і легше ставало якось. Світлана, відчиняючи вночі, вже не бралась повчати, діти, навчені мамою, навіть з кімнати у такі дні не виходили. Ліг і спиш без сновидінь себе не відчуваючи. Забуваєш про ненависну роботу, колег і сім’ю, якої і не просив ніколи. Ніхто тебе не чіпає, ніхто не розповідає, де “тягне і ото наче молоточком цок-цок”.
Те, що дружина поїхала зрозумів напевне лиш через тиждень. І то тільки тому, що борщ скінчився в каструлі. Пройшов спорожнілим будинком. Нічого не відчув. Ні радості, ні печалі. Його, навіть, не зацікавило куди вона з дітьми подалась з рідного села. Чи поверне? Йому було усе одно. Три склянки і спати.
Років з двадцять жив от так, від ранку до вечора. Нічого його не цікавило, нікуди не поспішав. Усі лікарі з сільської лікарні роз’їхались, лиш він один лишився головним лікарем і медсестра. Люди і не йшли до нього особливо. Вже давно навчились їздити у місто, а до нього так, малюка зважити, чи довідку, яку отримати. А йому й добре, зарплатня йде, а роботи немає особливої.
А оце з рік назад його здоров’я підвело. Ледь на той світ не потрапив. Добре, що “моторчик” на роботі прихопив. Медсестричка викликала швидку.
Тепер про його чарівні “три склянки” і згадувати не можна. Тепер він зрозумів, що геть один. Друзів не має, дружина пішла, діти про нього і не згадують. Придбав собі телевізор, аби хоч щось у хаті балакало, але не допомагало. Вигадав, аби не вити від самоти, ходити по людях, щось там виміряючи і розпитуючи про здоров’я, але бачив, що немає до нього ні віри ні поваги – кинув ту затію.
Думки… непроханими гостями лізли в голову і роїлись роїлись, мов оси. Спати не міг. Йому під п’ятдесят. Він нічого у своєму житті не досяг, нічого було згадати. Узявся був за господарство: розчистив давно зарослу садибу, купив свинок і курей завів. Але не рятувала робота від отих роїв-думок. Порожньо йому було. Аж гірко, так порожньо.
А 27 лютого вночі, хтось постукав у шибку. Чомусь, аж підскочив від отого звуку Загуло у голові і кола темні так і попливли. Так тільки одна людина стукати вміла. На цілий світ, лиш вона одна.
Відчинив і ледь не впав: вони всі були тут і навіть більше їх стало.
Світлана увесь той час жила з дітьми під Харковом. У перші ж дні у їхнє село увійшли окупанти. Спочатку вони до Харкова втекли, а вже коли і там стало неспокійно згадали про маленьку село на Черкащині де жив Вова.
— Тату, – звернувся до нього дорослий чоловік у якому б він ніколи б і сина свого не признав, – Приймеш, тату? Нас багато, тож якщо відмовиш – зрозуміємо.
— З-за-заходьте! – мовив затинаючись від щастя, – Всі, всі заходьте. Ой, леле! А це тут хто?
На руках у молодої незнайомки закутана у рожеву, ніби хмаринка, ковдру, спала дівчинка.
— Даринка, тату, – мовив син, – Їй чотири і вона твоя онучка.
Будинок був великий, розмістились усі. Правда спати довелось на підлозі, але в безпеці і теплі. Назавтра він поїде у місто і придбає три дивани і ліжечко для онучки. Повернувшись, ніяковіючи простягне сину гроші:
— Це вам, – і ніби, злякавшись, що той не прийме від нього нічого, мовив – Ви ж з порожніми руками. У тебе доня маленька, дружина, мама. Їм багато чого потрібно. Візьми, синку, прошу.
Даринка спочатку його сторонилась, та й він якось не знав що з дітьми робити. В лікарні все просто, посюсюкав щось, послухав поставив штамп у довідці і забув. А тут? А тут, поки дорослі мили і вигрібали бруд, який роками збирався у кутках його оселі, мала належала сама собі.
— А розкаже мені казку, діду, – сказала одного разу забравшись до нього на коліна, – Тільки довгу і не засинай, як мама і бабуся.
І тут же вже забувши про що щойно просила заторохкотіла:
— А ти лікар? А візьмеш мене з собою? А у вас там шприци є? А ти що робиш? а я вмію кататись на роликах, а ти? – сипала горохом запитання і не дослухавши відповідь ставила нові і нові.
А він просто танув дивлячись на свою онуку. Доки колишня дружина з сином і невісткою розгрібали його дім, він водив її на гойдалку, майстрував малій рогатку і лук зі стрілами. Вони встигали бути індіанцями, ковбоями і принцесами одночасно, він знав, як звуть усіх її ляльок і вмів правильно заварити тим лялькам чай. Чи не вперше в житті він жив. Він засинав з посмішкою і прикидався радіючи новому дню.
Вже третій місяць вони у нього. Дім не впізнати, як і самого Володимира. Він навчився посміхатись, уперше в житті прозрів і зрозумів, яка прекрасна жінка його колишня дружина. Закохався в неї до безтями, як хлопчисько, квіти дарує.
А ще, він навчився молитись. Навчився дякувати Всевишньому за все, що має. Навчився просити, не за себе ні, за всіх хто його оточує. За кожного хто зараз у біді. За дитячі очі, за те, щоб вони не бачили сліз.
Знову босі ніжки тупотять із сусідньої кімнати. Він сидить, чекає. Вона вмоститься у нього на колінах мовить сонно: “Діду, казку розкажи”. І тієї ж миті засне схилившись.
А він знову молитиметься і проситиме Бога миру. Для дитинства. Для любові. Для життя.
Миру нам усім!
Автор Анна К.
