Стали жити із дівчиною разом. Намагалися зрозуміти, чи ми можемо терпіти один одного в режимі, який максимально наближений до сімейного життя. Перший тиждень пройшов успішно, а ось з другого тижня дівчина вважала себе господаркою в моєму будинку.
Якоюсь мірою це мені навіть подобалося, вона все переставила на кухні так, як їй подобалося. Та й до плити мене не допускала – все готувала сама і дуже смачно. Тому проти реорганізації кухонного простору я не був проти. Якщо їй так зручно, то навіщо заважати чи давати поради?
Зате щодо мене почалася якась дивина з її боку. Під час ремонту душа вона все лізла зі своїми порадами. А ще й мене розізлила фраза: “А мій колишній робив інакше”. Я попросив її не порівнювати мене колишніми. Вона дуже замовкла і образилася.
Пройшов тиждень. Я дістав мангал, вугілля, почав розпалювати, як тут знову вклинилася: “А мій…”. Фразу вона обірвала і глянула на мене. Я вже не витримав. Чого б їй далі не жити з її колишнім. Чого вона зі мною спілкується, якщо завжди його згадує? Напевно, момент його зрад їй не подобався, зате подобалося, як він робив шашлики.
Розійшлися із нею після невдалого масажу. Я їй робив масаж спини, коли вона знову почала свою приказку: “А мій …”. Отоді я реально не витримав. Сказав, щоби розібралася зі своїм колишнім і їхала б до нього. А вона наступного дня справді йому зателефонувала і переїхала. Не життя, а анекдот.
