А де ти був, коли я твої борги виплачувала?
На кухонній полиці стояла дерев’яна скринька — подарунок Ігоря на десятиріччя шлюбу. Тепер вона припадала пилом, порожня, як і їхній шлюб. Але Надія не прибирала її, наче хотіла довести собі: минуле її не зламало.
Коли вона відчинила двері, застигла на місці. На порозі стояв Ігор — її колишній чоловік. У руках — потерта сумка, на обличчі — винувата усмішка. Минув рік відтоді, як він пішов до “нового кохання”, залишивши Надію з донькою Сонею та купою боргів. Вона й подумати не могла, що він з’явиться, та ще й о сьомій ранку.
— Надю, можна поговорити? — Ігор зробив крок уперед, але вона загородила прохід.
— Чого прийшов? — Надія звузила очі. — Соню, йди до кімнати.
— Надю, серйозно, — його голос знизився. — Дай п’ять хвилин.
— І це все, чого ти хочеш? П’ять хвилин? Після року мовчання? — вона гірко всміхнулася.
Надія працювала адміністраторкою у торговому центрі, виховувала дванадцятирічну Соню й за цей рік навчилася жити без чоловіка. Ігор почав «затримуватись» на роботі ще два роки тому, а згодом зізнався, що закохався в іншу — 25-річну офіціантку Аню. Зібрав речі й пішов.
Надія пережила розлучення, погасила його борги — і не зламалась.
— Мамо, це тато? — Соня визирнула з рюкзаком у руках.
— Так, сонечко. Іди, я сама розберусь, — кивнула вона.
Соня пішла до кімнати, а Надія залишилась у дверях.
— Ігорю, чого тобі? Йди до своєї Ані, — сказала спокійно, але твердо.
— Все скінчено, Надю, — зітхнув він. — Я помилився. Можна повернутися додому?
— Додому? — вона здивовано підняла брови. — Ти ж сам пішов до молодої й красивої. Що трапилось?
— Пробач мене, — опустив очі. — Я був неправий. Аня… виявилася не тим, ким я думав. Я люблю тебе. І Соню.
— Ромео згадав про кохання? — голос Надії став суворішим. — А де ти був, коли я виплачувала твої кредити?
— Я винен. Але дай шанс. Заради Соні, — він ступив ближче.
— Не прикривайся дитиною, — Надія відступила. — Йди, Ігорю.
— Надю, зачекай, — він схопив її за руку. — Ми ж родина…
— Ми були родиною, — вона відсмикнула руку. — Нам треба збиратися. Іди.
Ігор пішов, але Надія відчула: він ще з’явиться. Вона провела Соню до школи, намагаючись не думати про ранкову сцену, та слова Ігоря не давали спокою.
Щойно вона почала оговтуватися після всього — і от знову він. Найменше вона хотіла повторювати це коло. Але водночас побоювалася, що Соня може заступитися за батька. Донька сумувала без нього й не раз зізнавалася, що мріє знову жити у повній родині.
Удень Надія поділилась новиною з колегою:
— Ларисо, приходив Ігор. Каже, хоче повернутися.
— Справді? — здивувалася та. — Після того, як до тієї Ані втік? Та жени його!
— Та я й намагаюся… Але він постійно про Соню говорить. Мовляв, заради неї.
— Не будь наївною, Надю. Він заради себе повертається. Не ведись.
Надія кивнула, але сумніви залишались. Увечері Ігор зателефонував.
— Надю, я серйозно. Я змінився. Дай мені шанс.
— Та невже? Змінився? — іронічно відповіла вона. — Твоя молода тебе, мабуть, виставила за двері?
— Річ не в цьому, — намагався говорити лагідно. — Я вас із Сонею втратив. І усвідомив це.
— Знаєш, поки ти “усвідомлював”, я платила за твою іпотеку й тягнула все сама. І впоралася.
Тож нам ти більше не потрібен. Вибач.
— Я не здамся, — зітхнув він. — Я доведу, що готовий усе виправити.
Вона кинула слухавку, відчуваючи, як обурення наростає. У кімнату вийшла Соня.
— Мамо, тато справді повернеться?
— Не знаю, сонечко, — донька присіла поруч і обійняла її. — Але ми з тобою завжди будемо разом.
Надія прокинулася від дзвінка у двері. Глянула на годинник — сьома ранку. Хто це міг бути так рано? Відчинила двері — на порозі стояв Ігор з букетом ромашок, тих самих, які вона колись любила.
— Надю, доброго ранку, — він усміхнувся, простягаючи квіти. — Можна зайти?
— Ні, — Надія схрестила руки. — Ігорю, я ж казала: не приходь. Сьогодні вихідний, я хочу виспатися.
— Надю, я хочу все виправити. Заради Соні, заради нас.
— Та годі вже, Ігорю, — Надія криво всміхнулась. — Ти рік жив зі своєю Анею, а тепер згадав про нас?
— Я помилився, — опустив очі. — Аня… вона не сім’я. Ви — моя родина.
— Родина? — Надія ледь стрималася, щоб не розсміятись. — Ти нас покинув, Ігорю! Просто зібрав речі й пішов. Ти навіть не озирнувся.
З кімнати визирнула сонна Соня, протираючи очі.
— Мамо, це знову тато? — вона невдоволено насупилася.
— Так, сонечко, — Надія озирнулась. — Але він уже йде. Йому час.
Соня мовчки зникла в кімнаті, а Ігор зробив крок уперед.
— Надю, я знайшов нову роботу, — сказав він. — Краще, ніж раніше. Я зможу все налагодити.
— Рада за тебе. От іди, працюй на новій роботі. А нас залиш у спокої.
— Я розумію… Але дай мені шанс. Я люблю Соню, люблю тебе.
— Любиш? — Надія скептично всміхнулась. — Ти ж і Аню «любив», поки вона тебе не вигнала.
— Вона мене не виганяла, — він насупився. — Я сам пішов. Зрозумів, що зробив помилку.
— Сам… — Надія хитнула головою. — Не вірю. Йди, Ігорю.
Він ще мить постояв, а потім розвернувся й пішов, залишивши букет на порозі. Надія викинула квіти, хоча у серці стискало. Вона пригадала подругу Олю, яка після зради пробачила чоловіка, а той через рік знову зник. Надія не хотіла вдруге наступити на ті самі граблі.
Вона набрала Ларису.
— Ларисо, Ігор знову приходив, — сказала Надія. — З квітами, любов згадує.
— Та він тобі спектакль грає! — обурилася подруга. — Не вір йому.
— Я й не вірю… — зітхнула Надія. — Але він тисне. Все про Соню говорить, про сім’ю.
— Та він про себе думає, Надю. Ти ж усе розумієш.
Надія мовчки кивнула, але тривожні думки не відпускали.
Увечері Соня запитала:
— Мамо, тато справді хоче повернутись? — вона сиділа за столом, тримаючи в руках книжку.
— Хоче, — Надія сіла поруч. — Але я не хочу, сонечко.
— Чому? — Соня подивилась на неї. — Він же мій тато…
— Тато, — м’яко відповіла Надія. — Але він нас сильно образив. І я не можу це забути.
Соня нічого не сказала, лише опустила очі. А Надія відчула, як наростає провина. Вона знала: донька сумує за батьком. Але впустити Ігоря назад — означало зрадити саму себе.
Увечері Ігор знову зателефонував.
— Надю, я не здамся, — сказав він. — Я доведу, що змінився.
— Поки що бачу тільки порожні балачки, — Надія зітхнула. — Жодного доказу. Вибач, але більше слухати не хочу.
Вона кинула слухавку, і у серці защеміло. Але цього разу — не від образи, а від рішучості, яка нарешті проростала в її серці.
На комоді в спальні стояло їхнє з Ігорем фото з дня народження Соні. Скло тріснуло, і його обличчя тепер здавалося перекресленим — як і їхнє минуле.
Надія поверталася з роботи разом із Сонею. Біля під’їзду стояв Ігор — з новою сумкою та все тією ж винуватою усмішкою. Минув місяць від його першої появи, і він приходив майже щодня: то з квітами, то з іграшкою для доньки. Надія втомилася від його умовлянь, але сьогодні відчула — терпець увірвався.
— Надю, можна поговорити? — Ігор ступив до неї.
— Ні, — Надія відвела Соню убік. — Сонечко, йди додому, я зараз.
Соня слухняно пішла, а Надія повернулася до Ігоря.
— Ти ж пішов до молодої й красивої. Що тепер повертаєшся? — вона глянула йому просто у вічі.
— Надю, я помилився, — опустив голову. — Аня… вона не та. Я тебе люблю.
— А де ти був, коли я твої борги виплачувала?
— Я винен, — зітхнув. — Але я змінився. Знайшов роботу, усе налагоджу.
— Налагодиш? — голос Надії зірвався. — Ти нас покинув, Ігорю! Через свою Аню!
— Надю, пробач, — ступив ближче. — Дай мені шанс. Заради Соні.
— Досить прикриватися Сонею, — Надія відступила. — Ти знову думаєш лише про себе.
Ігор насупився:
— Я для вас стараюся! Аня мене вигнала — і я зрозумів…
— Вигнала? — Надія гірко всміхнулася. — То я мала рацію. Ти повернувся, бо вона тебе виставила!
— Ой, ну я не так сказав, — зам’явся. — Я сам пішов. Зрозумів, що вас втратив, і пішов.
— Не бреши, Ігорю. Я все прекрасно розумію.
— Надю, я серйозно, — дивився на неї. — Я вас люблю. Дай повернутись.
— Ти мені життя зламав, а тепер просто так — повернутись?
— Надю, я все виправлю, — простягнув руку. — Ми ж сім’я.
— Сім’я не зраджує. Йди, Ігорю.
— Надю, зачекай, — схопив її за руку. — Я не піду. Я все доведу.
— Уже довів, — жінка вирвала руку. — Ти нам не потрібен. Ні мені, ні Соні.
— Надю, я їй батько!
— Ти її покинув. А я виховувала. Йди.
— Я не піду! — підвищив голос. — Це і мій дім!
Надія засміялася:
— Це моя квартира, Ігорю. Я її оплачую.
— Ти серйозно? — він застиг. — Ти справді мене виганяєш?
— Так, — Надія показала на вулицю. — І не повертайся. Більше не пущу.
Ігор дивився на неї так, ніби вперше бачив. Потім розвернувся і пішов, жбурнувши сумку на асфальт. Надія піднялася додому, відчуваючи, як до очей підступають сльози, але то була сльоза свободи. Вона обійняла Соню, яка сиділа за столом із розмальовками.
— Мам, тато пішов? — Соня глянула на неї.
— Пішов, сонечко, — Надія кивнула. — Ми впораємось.
Вона зателефонувала Ларисі.
— Ларисо, я його вигнала, — сказала, стоячи біля вікна. — Ігор знову прийшов, але я не пустила.
— Надю, ти молодець, — зітхнула Лариса. — Він би знову все зруйнував.
— Знаю, — Надія дивилася на двір. — Я втомилась бути запасним варіантом.
Вона розуміла: сусіди ще шепотітимуться, Соня ще довго сумуватиме за батьком. Але в душі вона знала: сьогодні вона захистила свій світ. Вона прибрала весільну світлину в шафу. Вперше за рік Надія усміхнулась — її життя знову належало їй.
