Дозвілля
“Я вирішив збільшити свої шанси”: українець навчив свого собаку шукати в лісі тільки білі гриби

Земляки дивувались. Казали, Миколі Сахневичу таланить: завжди повертається з лісу з білими грибами. Іноді приносить відро, а то й два. Ніхто навіть не здогадувався, що чоловікові допомагає шукати лісові делікатеси чотирилапий друг, пише газета “Експрес“.

Чи правда це? А може, дивну історію придумав хтось із жартівників?

…Восьма ранку. На лузі за селом довжелезний шлейф туману — тягнеться аж ген-ген до лісу. Микола збирається на пoлювaння — тихе. Осінь для цього найкраща пора.

“У такі дні вдома не сидиться, — каже. — Хочеться до лісу: і гриби, і повітря, насичене фітонцидами глиці, і відпочинок. Активний. Ось уже наготував два кошики. Для білих грибів”.

“О, так-так, — киваю головою. — Цього сезону їх хоч косою коси — вродили щедро”.

“Не це важливо, — спокійно відповідає з якоюсь удаваною байдужістю. — Для мене кожен сезон — урожайний. Ще не було такої осені, щоб я залишився без білих грибів. Земляки он ходять до лісу щодня. Накручують по 10 — 20 кілометрів, а похвалитися можуть не завжди. Хіба що маслюками чи опеньками. Я ж на такі гриби навіть не дивлюся. Беру лише білі”.

Слухаю Миколу і не можу збагнути: жартує він чи ні. Боровики не ростуть великими колоніями. Здебільшого трапляються подинці чи парами — де-не-де. Спробуй назбирати таких кошик чи два. “Запросто, — підморгує Микола Сахневич, — але є один секрет: треба мати такого ось помічника, як у мене”.

За якусь мить біля господаря з’являється здоровенний пес. Треться об ноги, вдоволено стрибає і махає хвостом. Він уже знає, куди збирається господар. Тільки-но Микола вийшов за ворота й голосно свиснув, Дунай тут як тут. Для нього це краще за будь-яку забаву.

“Колись я прочитав про собак, яких використовують для пошуку нaркoтuкiв чи вuбухiвкu, — пояснює Микола. — От і подумав: а чому б не спробувати видресирувати чотирилапого на гриби. Наприклад, білі. Собаці байдуже, що шукати. Головне — правильно сформувати рефлекс. Як? Повторенням вправ і частуванням — це для них стимул. Отак і привчив свого Дуная. Тепер його ніс реагує на лісові делікатеси так, що я ледве встигаю збирати лісові трофеї. Не вірите? Зараз побачите”.

Заходимо до лісу. Берези, дуби, сосни, граби, ліщини. На землі — жовто-зелений килим. Грибів — кaтмa. В усякому разі, я не бачу. А Микола вже поспішає до Дуная. Пес чкурнув кудись вперед, згубився в чагарнику. А тепер ось сидить метрів за тридцять від нас і голосно гавкає. Учув чотири білі гриби. Миколи вдоволено всміхається і частує свого помічника шматочком хліба. Перші трофеї зникають у кошику, а Дунай вже знову тривожить лісову тишу своїм голосом. Диво та й годі.

“Ні, у цьому немає нічого дивного, — заперечує Микола. — Можна збирати гриби так, як і всі. Тобто покладатись на волю випадку. Я вирішив збільшити свої шанси і покладаюся на чутливість носа свого собаки. Як бачите, вдалося”, — всміхається. Cправді, шукати гриби з таким помічником неабияке задоволення. Власне, того дня нам і шукати не доводилося: з цим давав собі раду Дунай.

Реклама

Реклама

Related Post

facebook